Розділ 1 Пан Американо

Сонце, як величезний помаранчевий м’яч, повільно котилося за обрій, залишаючи після себе розкішне полотно з пастельних фарб: ніжно-рожевого, що нагадував лепестки вишні, бузкового, як очі фіалки, золотистого, мов чисте золото, і вогняно-оранжевого, що палало, як багаття в лісі. Промені, пробиваючись крізь густу крону старих дубів, танцювали на гладкій поверхні криниці, перетворюючи її на дзеркало, що відображало небо перед заходом сонця, ніби небесна крапля впала на долоню землі.

Листя дубів, позолочене осіннім сонцем, шепотіло таємничі історії, колихаючись на легенькому вітерці. Кожен подих вітру немовби перелистував сторінки книги природи, розкриваючи перед очима Катрусі нові барвисті малюнки.

Вода в криниці була спокійна, як дзеркало, ідеально відображаючи все навколо: палаюче небо, зелені крони дерев, таємничі хмари, що пливли по небу, немов білі кораблі. Катруся нахилилася над криницею, наче бажаючи зазирнути в глибину своєї душі. Її відображення посміхалося їй, а очі сяяли невимовним щастям. (Цінуйте, що маєте)

У повітрі витав солодкий аромат стиглих яблук, що падали з дерев, і легкий запах диму з віддаленого села. Цей аромат наповнював серце Катрусі спокоєм і вдячністю за все те прекрасне, що оточувало її.

Сонце все нижче опускалося до горизонту, залишаючи після себе довгий шлейф золотого світла. Небо змінило колір на темно-синій, посипане тисячами зірок, які мерехтіли, мов діаманти. Місяць, як срібний диск, з'явився на небі, освітлюючи все навколо м'яким світлом.

Катруся сиділа на лавочці, витесаній з одного шматка дуба, і спостерігала за цим чудовим видовищем. Деревина лавки, нагріта вечірнім сонцем, була теплою і шорсткою на дотик, ніби старий друг, який завжди готовий прийняти в свої обійми. Дівчина відчувала, як її спина приємно осідає в м'яку, витерту до блиску поверхню, і як теплі промені сонця ласкаво пестять її обличчя, ніби мамині руки.

Сонце(яке майже зникло), наче художник, малювало на небі полотно, постійно змінюючи відтінки. Хмари, немов легкі пухнасті ватки, пливли по небосхилу, залишаючи після себе сліди світла. Вітерець, граючись з пасмами Катрусиного волосся, ніс з собою аромати літа: солодкий запах скошеної трави, терпкий аромат стиглих солодких груш і ледь вловимий запах скошеного сіна.

Дівчина заплющила очі, насолоджуючись спокоєм і тишею цього моменту. Вона відчувала себе частинкою природи, немов маленька квіточка, яка розпускається під теплими променями майже сховавшогося сонця. У її душі панував спокій і гармонія.

Коли Катруся відкрила очі, вона побачила, як сонце вже майже сховалося за горизонтом, залишивши після себе лише вузьку смугу золотавого світла. Небо забарвилося в ніжні тони, при цьому залишаючи якийсь смуток. Здавалося, ніби хтось розлив по небу велику миску з барвистими фарбами які перемішалися з кольором ночі.

Катруся усміхнулася. Вона відчувала, що цей захід сонця – це особливий подарунок для неї, знак того, що все у світі добре. Стара криниця, з якої кожне покоління мешканців села черпало живильну вологу, стояла поруч, мов вічна охоронниця спокою. Її дерев’яна конструкція, висічена з могутнього дуба, вкрита м’яким мохом оливкового кольору і мереживом павутиння, свідчила про свій поважний вік. Кожен її виступ, кожна тріщина розповідала свою історію, ніби шрами, залишені часом. Здавалося, що вона пам’ятає всі таємниці села, всі радощі і печалі, які пережили люди, нахиляючись над нею з відрами.

Її дерев’яне колесо, обвішане іржавими ланцюгами, скрипіло мелодійно, коли його повертали, витягуючи з глибин землі прохолодну, кришталево чисту воду. Вода в криниці була настільки прозора, що можна було бачити дно, викладене круглими каменями. Аромат цієї води був особливий, з легкими нотками землі і свіжості. Селяни кажуть , що в цій воді була особлива сила, що зцілювала тіло і душу.

Багато поколінь сідали на край криниці, щоб відпочити, помилуватися заходом сонця або просто поговорити. Тут діти гралися в хованки, закохані призначали побачення, а старші люди обмінювалися новинами. Криниця була не просто джерелом води, а й серцем села, місцем, де збиралися всі мешканці.

Біля криниці росли старі верби, їхні гілки схилялися до самої води, ніби прагнучи напитися. Під їхньою тінню можна було сховатися від палючого сонця в спекотний літній день. А взимку, коли все навколо було вкрите снігом, криниця виглядала особливо чарівно. Її дерев’яна конструкція, вкрита інеєм, сяяла на сонці, мов виріб з кришталю.

І хоча в селі з’явилися сучасні колодязі з чистою водою(і скважин понабурювали), люди все одно приходили до старої криниці. Вони вірили, що в її воді є якась особлива магія, яка з’єднує їх з історією їхнього роду, з їхніми предками.

Дівчина опустила погляд у дзеркальну гладь води, ніби зазираючи у власну душу. У відображенні її зустріли великі, широко розкриті очі, що сяяли мріями, як зірки на нічному небі. Довгі, густі вії, мов крила метелика, відкидали на щоки легку тінь, створюючи таємничий ореол навколо обличчя. Ніжна шкіра, рум'яна від вечірнього сонця, світилася здоров'ям і юністю.

Чорняве волосся, завите в тугу косу, спадало на плечі, ніжно колихаючись на вітрі, наче чорний водоспад. Кожне пасмо сяяло, переливаючись на сонці різними відтінками: від глибокого чорного до насиченого фіолетового. Воно було таким густим і блискучим, що здавалося живим, ніби в ньому ховається якась таємниця.

Вона була схожа на героїню старовинних легенд, що приходить до криниці, щоб напитися живої води і стати ще прекраснішою(десь плачить дух Марусі Чурай). Її образ нагадував юну богиню, що спустилася з небес, щоб милуватися своїм відображенням у земній воді. У її очах читалася безмежна туга за чимось невідомим, за далекими світами і пригодами.

Вона нахилилася ще ближче до води, ніби намагаючись роздивитися щось приховане в глибині. Можливо, це було бажання пізнати себе, свої мрії і свою долю. А може, вона просто хотіла зачарувати себе красою цього вечора і власним відображенням. (Такі у нас дівчата)