Розділ 1 Пан Американо

Захід сонця розгортався над селом Олексинець як величне, ніким не бачене досі видовище. Небо стало полотном, на якому невидимий художник малював неймовірними пастельними барвами: відтінки ніжно-рожевого, наче пелюстки вишневого цвіту, зливалися з бузковим, глибоким, мов очі лісової фіалки. Золотисті промені, чисті та яскраві, як розплавлене золото, переходили у вогняно-оранжеві спалахи, що палали на обрії, немов величезне багаття в лісі. Ці промені, пробиваючись крізь густу крону столітніх дубів, що стояли на сторожі спокою, танцювали на гладкій, немов відполіроване скло, поверхні старої криниці. Вода в ній перетворилася на дзеркало, що ввібрало в себе всю цю небесну пишність, ніби саме небо опустилося на мить, щоб подивитися на своє відображення у долоні землі.

Позолочене осіннім надвечірнім сонцем листя дубів тихо шепотіло свої таємничі історії на легкому подиху вітерцю. Кожен такий подих здавався, ніби природа обережно перегортає сторінки своєї величної книги, відкриваючи перед Катрусею все нові й нові, барвисті та досконалі малюнки.

Вода в криниці була не просто спокійною – вона була нерухомою, ідеально чистою, і в її дзеркальній гладі без спотворень відображалося все довкола: палаюче, мінливе небо, насичена зелень дубових крон, навіть легкі, таємничі хмари, що безшумно пливли, наче білосніжні кораблі у безмежному океані. Катруся схилилася над цим імпровізованим дзеркалом, немов намагаючись зазирнути не стільки у глибину криниці, скільки у глибину власної душі. Її відображення дивилося на неї – молода дівчина з очима, що посміхалися, а в глибині їх світилося щось невловиме, якесь невимовне щастя чи то передчуття його.

У повітрі розливався густий, солодкий аромат стиглих яблук, що рясно падали з гілок у траву, змішуючись з ледь вловимим, гіркуватим запахом диму, що долинав з далеких сільських подвір’їв. Цей осінній букет ароматів наповнював серце Катрусі дивним спокоєм, тихим відчуттям гармонії та глибокою вдячністю за всю ту красу і мир, що її оточували в цей момент.

Сонце тим часом все нижче й нижче опускалося до лінії горизонту, залишаючи за собою довгий, променистий шлейф золотистого світла. Небо поступово змінювало свої яскраві фарби на більш стримані, глибокі тони темно-синього, на якому одна за одною починали з’являтися перші зірки, мерехтливі, немов розсипані діаманти на оксамиті ночі. Срібний диск місяця, ще блідий, але вже відчутний, повільно підіймався, розливаючи навколо своє м'яке, загадкове світло.

Катруся сіла на низьку, широку лавку, витесану зі стовбура одного могутнього дуба, що стояв тут, здавалося, вічно. Її долоня торкнулася шорсткої, нагрітої за день поверхні дерева – теплої та надійної, немов плече старого друга, що завжди готовий підтримати. Дівчина відчула, як її спина розслаблено опускається, зручно влаштовуючись на гладкій, відполірованій багатьма роками поверхні, і як останні, ласкаві промені майже зниклого сонця м’яко пестять її обличчя, нагадуючи ніжний дотик маминих рук.

Сонце, вже майже повністю сховане за обрієм, продовжувало свою магію, змінюючи відтінки неба з дивовижною швидкістю, немов художник, що поспішає завершити свій шедевр до настання ночі. Легкі, пухнасті хмари, схожі на велетенські ватки, повільно пливли по небосхилу, відбиваючи і розсіюючи світло, залишаючи за собою тонкі, золотисті сліди. Вечірній вітерець, грайливо заплутуючись у пасмах темного волосся Катрусі, приносив з собою аромати вже минаючого літа та щедрого початку осені: солодкуватий запах щойно скошеної десь неподалік трави, терпкий і соковитий аромат стиглих солодких груш і ледь відчутний, теплий запах висушеного сіна.

Дівчина заплющила очі, глибоко вдихаючи напоєне осінню повітря. Насолода від спокою і тиші цього моменту розливалася по всьому тілу. Вона відчувала себе невід'ємною частинкою природи, ніби маленька квітка, що повільно розкриває свої пелюстки під лагідними, майже зниклими променями сонця. У цій гармонії зовнішнього світу та її внутрішнього стану панували мир і спокій.

Коли Катруся розплющила очі, сонце вже майже повністю сховалося за обрієм, залишивши на небі лише вузьку смужку мерехтливого золотавого світла. Небо, ще мить тому яскраве, тепер забарвилося в ніжні, дещо сумні тони – наче хтось недбало розлив по ньому палітру з барвистих фарб, що неминуче змішувалися з наступаючою темрявою ночі.

Катруся легко посміхнулася. Цей захід сонця, такий неповторний щовечора, здавався їй особливим подарунком, тихим запевненням від Всесвіту, що все йде своїм чином, і десь там, попереду, на неї чекає щось хороше. Поруч, мовчазна та велична, стояла стара криниця – свідок багатьох поколінь мешканців села, з якої черпали не просто воду, а, здавалося, саму життєву силу. Вона стояла, мов вічна охоронниця спокою, витесана з могутнього стовбура дуба. Її дерев'яна обсадка, вкрита м'яким мохом оливкового кольору та тонким мереживом павутиння, свідчила про її поважний вік. Кожен виступ дерева, кожна глибока тріщина розповідала безмовну історію, були ніби шрамами, залишеними невблаганним часом. Здавалося, криниця пам'ятає всі таємниці села, всі радощі і печалі, які довіряли їй люди, схиляючись над її цямринами з важкими відрами.

Її дерев’яне колесо, обвішане іржавими, але міцними ланцюгами, видавало мелодійний скрип щоразу, коли хтось повертав його, витягуючи з темних глибин землі неймовірно прохолодну, кришталево чисту воду. Вода в криниці була такою прозорою, що крізь товщу можна було розгледіти округлі камені на дні. Аромат її був особливим, свіжим, з легкими землистими нотками – запах чистоти і сили. Старі люди в селі казали, що вода ця має особливу силу, здатну зцілювати не тільки тіло, а й саму душу.

Біля цієї криниці сходилися покоління: тут відпочивали після важкої праці, милувалися вечірнім небом, вели неспішні розмови про життя. Діти гралися в хованки, ховаючись за старою цямриною; закохані призначали перші, несміливі побачення; старші люди обмінювалися останніми новинами. Криниця давно перестала бути просто джерелом води, ставши справжнім серцем села, місцем тяжіння для всіх мешканців.