3

3

- Я піду з тобою тільки зі своєю подругою. - попередила своєю новиною Роксолана.

- Добре. А що ти скажеш своїй подрузі? - поцікавився Дамір.

- Скажу, що... - дівчина замислилася. - Я щось придумаю.

- Не забудь повідомити своїй Єсенії, - в цю мить Роксолана здивовано подивилася на свого нового приятеля. - Так. Я знаю, що її звуть Єсенія, хоч ти мені не говорила. Я ж володію телепатією. Скажи їй, що з металевих вишеньок, які ти взяла у дерева, з'явився металевий чоловік, який не дозволяє до себе торкатися, а тепер він (тобто я) веде тебе у ліс, щоб продемонструвати щось. Ось побачиш, твоя подруга Єсенія або одразу викличе поліцію, або відмовиться тебе супроводжувати.

- Тому я не розкажу їй правди.

- І підставиш її.

- Там пастка? У тому місці, куди ти нас приведеш, сховалися твої друзі, які чекають на те, що прийдуть дві дівчини, з якими можна "погратися"?

- Там не буде нікого, крім нас. Навіть випадкових перехожих, які заблукали та випадково прийшли до мого порталу. Бо вони в принципі не зійдуть зі шляху у мій світ. Ти потрапила у металевий ліс, бо я обрав тебе заздалегідь.

- Коли це ти встиг? І де ж ти мене побачив?

- У своїх думках. Та уві сні. Ти наснилася мені. Тому я відкрив для тебе стежину у металевий вишневий сад, а потім ти дійшла до нього. Але це не все. Є ще ложе, яке перенесе тебе до іншого Всесвіту.

- Ложе? Невже це натяк? Добре. Вмовив. Я попрошу Єсенію приїхати зі своїм хлопцем.

- Добре. - погодився Дамір. - А вони знайдуть час сьогодні вранці?

- Думаю, так. Ми і так збиралися зустрітися на цих вихідних для деяких справ. Принаймні я запрошувала їх відвідати мій новий будинок. Я обіцяла їх покликати, коли буду готова. думаю, настав час.

- Так. Час настав. І не тільки для твоїх планів. І для мого давнього бажання теж. 

- Що?

- Побачиш.

- Я дзвоню. - Роксолана взяла свій смартфон та набрала номер Єсенії. - Привіт. Пам'ятаєш, я тебе запрошувала подивитися, як я облаштувалася на новому місці? І ще треба подивитися на одну місцевість поруч з моїм будинком. Про яку я раніше не знала. Так, звісно, я виросла в цьому містечку. Але ж будинок моєї далекої родички (хоча мене й вдочерили), тому точніше, моїх прийомних батьків, дістався мені нещодавно. І я гуляла іншими стежинами лісу. З його протилежної сторони. З тієї частини, яка прилягає до самого міста. Отже, я на вас чекаю. На тебе разом зі Святославом. Ви можете сьогодні вранці? Так. Я знаю, що ранок вже почався. Тут один мій новий приятель говорить, що саме вранці там найгарніше. А ми хочемо сьогодні же туди відправитися погуляти незнайомою мені місцевістю. А я хочу компанію, щоб... не заблукати незнайомими околицями. Ми на вас чекаємо. Любомира не буде з нами. З ним все. Ми посварилися. Він пішов. Ні. Речі свої ще не забрав, ключі не повернув. Я думаю, він не приїде за своїми речами. Так. Сильно. Сварка була великою. Так. Це через мого нового приятеля. Але більше я нічого не розкажу. Це особисте. Так, побачиш його. Якщо приїдеш. Добре. Чекаю.

Роксолана закінчила розмову.

- Тебе хочуть побачити. - пояснила вона.

- Я вже зрозумів це. 

- Будь ласка, не розказуй, що ти... металева людина... і що... і як... ми з тобою познайомились. І як пішов Любомир. Нічого їм не пояснюй. Будь ласка.

- А ти підставляєш своїх друзів. Запрошуєш невідомо куди з невідомо з ким. - прокоментував Дамір.

- Я хочу побачити таємницю, якою ти мене дражниш. А самою йти страшно.

- Ти побачиш. Все. На власні очі. Та ще займеш першу роль. - пообіцяв металевий чоловік.

- Тобі треба одягти щось інше, а не ходити в одязі Любомира. Мене не зрозуміють мої друзі. Гайда до їх прибуття купимо тобі твій власний одяг. Ми встигнемо. На моїй машині ми швиденько це виконаємо.

- Добре.

- Знову "добре". Я вже звикаю до того, що ти постійно відповідаєш "добре". Поснідаємо і до справ. Ти їси?

- Що?

- Ти вживаєш їжу? - поцікавилася Роксолана.

- Дивлячись, яка це їжа...

- Хліб, макарони, м'ясо, яйця, чай. Ти п'єш воду?

- Ні.

- А що ж ти тоді їси?

- Енергію.

- Що?

- Енергію розплавленого металу.

- Ох! Тоді я буду снідати. Мені нічого тобі запропонувати... Вибач.

- Та нічого. Я скоро буду вдома. Разом з тобою. І я тебе нікуди більше не відпущу.

- Мені не подобаються твої слова. Але мені жутко цікаво. Я тільки подивлюсь на твій світ - і все. Я повернусь додому. До свого дому. Чуєш?

- Подивимось.

- Подивимось. Я швиденько. Я лише чаю вип'ю з печивом. Обожнюю чорний чай.

Через десять хвилин Роксолана разом з Даміром виїжджала з площадки біля свого будинку та прямувала в сторону маленького міста, яке вона знала з самого народження.

Ще сорок хвилин - і вони поверталися, щоб зустріти своїх гостей.

Дамір був вже в новому одязі, який особливо підкреслював його ідеальну фігуру.

Ще півгодини - і гості вже наближалися в своєму авто до будинку Роксолани.