1

1

Роксолана принесла цю субстанцію додому. Залишила у тарілці.

Повечеряла. Прийняла душ.

Надягла на себе рожеву полупрозору сорочку та лягла спати, забувши про все через міцний сон.

Але щось розбудило Роксолану...

Металеве сяйво заграло в кімнаті.

Пляма галію почала рухатися, перемішуватися.

З колись відточених вишеньок металева калюжиця почала кипіти, булькати.

І...

Вночі з цих колишніх вишеньок з'явився він.

Цей металевий красень, який... заполонить серце...

Невже саме так?

Та ні?!

Так, він красень. Гарний. Просто ідеальна блискуча статуя, яка... рухається?!

Дива! Жива металева статуя!

Чоловічої постаті.

Отже, перед Роксоланою стоїть гарнесенький парубок.

Але це буде не єдиний чоловік в житті Роксолани, бо... Є ще один. Чоловік... на ім'я Любомир. Який давно оселився в її серці. 

І є ще Єсенія - подруга Роксолани, якій не терпиться усе розказати, особливо про такі... дивні обставини, як людина-метал.

Металева людина чи то щось інше, зовсім інше, не з нашої планети, а може і галактики?

Що це?

Який це феномен?

Звідки? Та чому він існує?

А чи треба розказувати все Єсенії, яка, ну точно, комусь, да й розкаже... іншій своїй найближчій подрузі?

А хіба про таке розкажеш? По телефону та й взагалі по відео онлайн, та хіба повірить,  бо зараз існує стільки інструментів з ілюзії та з відеомонтажу?

- Привіт. - промовив він, довго розглядаючи тендітну молоду дівчину у рожевій нічній, від якої так і відчувалася молодість, яка кричала про всі свої ознаки квітучості та життєвої сили.

Цей красень дивився на дівчину, яка щойно піднялася з ліжка та зараз застигла перед ним від здивування... чи від того вона нерухома, що не могла відвести очей від такої прямої постаті, від цих ідеально правильних рис обличчя та від прямого погляду, в якому було щось надзвичайно чарівне. І він був оголеним. У всій своїй красі.

- При-и-иві-іт. - жадібно хапаючи повітря, якого не вистачало, відповіла Роксолана. - Я повинна тебе боятися? 

- Ні. - просто спокійно сказав він.

- Мабуть, мені треба викликати поліцію. Але я не можу. Бо... Бо я не хочу викликати, бо... Я хочу... 

Ніжний вираз жіночих очей застиг на незнайомці.

- Звідки ти? - запитала дівчина, шукаючи свій смартфон, випадково подивившись на тарілку, в якій вже не було тієї таємничої субстанції. 

Натомість той незнайомець відтіняв своєю засмагою так само, як і та калюжа, яка колись була на тому місці у тарілці-блюдці.

- З тих металевих вишеньок, які ти взяла та принесла до себе.

- Краще я дам тобі одяг. - Роксолана відкрила шафу та вийняла один з тремпелів, на якому висів чоловічий одяг. - Це - мого хлопця. Він іноді живе у мене, а так постійно у командировках.

Чоловік узяв у руки одяг, але не знав, що з ним робити.

- Я тобі допоможу. - і дівчина допомогла надіти такі прості речі, як футболка та штани.

Роксолана почекала, задумавшись, а потім відвела погляд у вікно, за яким була абсолютно темна ніч:

- Та й взагалі, що я їм скажу? Поліції... Про пляму, яка перетворилася на чоловіка? Замість поліції приїде швидка з чолов'ягами, які мене пов'яжуть та відвезуть до божевільної лікарні. Ти ж... Як якесь диво... Чарівне... Красиве диво...

- Мене звуть Дамір. - повідомив чоловік. - Я можу спробувати бути схожим на тебе.

- Що???

Шкіра Даміра прийняла звичайний тілесний колір, втрачаючи металевий відтінок.

- Я ж кажу, що ти якесь диво... Чи я дійсно зійшла з розуму... Збожеволіла... І мені все це здається... Якась незрозуміла галюцинація... Чи абсолютно зрозуміла, але я дійсно не в собі. Принаймні я точно знаю, що мене звуть Роксолана.

На вулиці почувся легкий звук двигуна.

- Ми живемо біля дороги, яка веде на трасу. Іноді вночі хтось їздить нею. Не зважай. - спробувала заспокоїти Даміра Роксолана. - Я приготую тобі чаю - і ти розповіси мені, звідки ти взявся.

- Я краще тобі покажу це. - запропонував Дамір.

- Коли?

- Хоч зараз.

- Показуй. - попросила дівчина.

- Для цього нам треба повернутися в той металевий ліс моїх вишень. - пояснив хлопець.

- Зараз запізно для нічних прогулянок. Завтра покажеш. На щастя, пів години тому вже розпочалася субота. Той ліс - твій??

- Мій. Я ще володію цілим Всесвітом, з яким я хочу тебе познайомити.

- Добре. Я згодна.

Несподівано прокрутився замок у дверях - і на порозі показався високий чоловік, набагато старший за Роксолану.