25 жовтня

23:48

Я сиджу за ноутом. Гугл гортає вакансії на автоматі, наче це якесь механічне кліше — чергове «ти все ще в грі?». Жодних пристрастей, лише сухі рядки, переписані копіпастом. Я спостерігаю за цим, наче за рибою в акваріумі: її рухи зрозумілі, але беззмістовні.

З кожною вакансією, яка вимагає «енергійного підходу» та «вміння працювати в команді», я все більше відчуваю себе чужою. Наче кожен написаний рядок тисне на ребра, нагадуючи, що мій світ залишився десь в минулому. Читаю вимоги і здається, що вони говорять про когось іншого, когось, хто вміє любити свої будні. І, наче знущання, на екрані з’являється реклама чергового ігрового хіта — ще одна гра, у якій я ніколи не зможу розчинитися, як колись. Усе це перетворюється на ехо власної нездійсненності.

І тут раптом стає смішно. Смішно від того, що шукаю роботу в геймдеві, де ще декілька років тому могла працювати на автопілоті. Колись я мріяла про такі вакансії, гналася за новими проєктами, вірила у кожен сюжет, у кожну дрібницю концепту. Тепер все здається таким далеким і чужим, наче я не про себе згадую, а переглядаю чиєсь старе інтерв’ю, де людина з іншими очима, з іншим поглядом на світ, пояснює, як важливо бути частиною чогось більшого.

«Подавайте резюме тут», «Надсилайте портфоліо сюди» — наче нагадування, що час вичерпано, і потрібно бігти вперед, навіть коли тіло хоче зупинитись, просто зупинитись і слухати, як за вікном дихає місто. Я закриваю вкладку з черговою вакансією, ще один день минув у пошуку, і жодна з них не говорить до мене. Тиша монітора, зелена лампочка, яка стомлено пульсує, здається більш живою, ніж я.

Раптом я уявляю собі інше життя. Там немає безсонних ночей і важких думок про майбутнє. Це життя, яке не впіймало обривок звістки на радіо, що змінило все. Життя, що не було зруйноване війною. Можливо, там у мене вже є власна родина. Уявляю, як ми йдемо по вулицях старого Києва, десь біля Андріївського узвозу, тримаючись за руки з моїм першим коханням. Перед нами біжать наші діти. Чотирирічний Лев у в’язаному білому светрі, з великими дитячими очима, повними захоплення, ховається за ліхтаровим стовпом. За ним біжить дев’ятирічний Лука з білосніжним волоссям, яке виблискує на сонці, наче прозорий льодовий покрив. Вони грають у поліцейських, намагаючись наздогнати один одного, їхні кроки гучно лунають по бруківці.

Я повертаюсь в реальність від шуму, що спричиняють собаки. Думаю — чому ж я більше не можу цінувати те, що маю? Чому моє життя стало погонею за чимось, чого я навіть не можу до кінця усвідомити?

Собаки радісно бігають по кімнаті, їхні лапи голосно стукають по паркету, а хвости розбивають повітря. Їхня безтурботність наче сміється з моєї задумливості. Вони кидаються один на одного, як дві маленькі, непосидючі сили життя, і я на мить ловлю себе на думці: чому я не можу бути такою ж вільною від думок, як вони? Їх наївна радість від простих речей раптом здається мені незбагненною.

Я підводжусь, вимикаю ноут і сідаю біля вікна. Темрява обіймає місто, і я бачу відблиски ліхтарів на мокрому асфальті. Здається, що вони теж шукають свій шлях у нічному просторі, як я шукаю сенс у цих днях. Світло ліхтарів мерехтить, і це нагадує мені про ті ілюзії, які я створювала собі в голові, сподіваючись на щось більше, на якийсь кращий світ.

Раптом до мене приходить відчуття пустоти, що повільно огортає всередині, наче хвиля холодної води. Я почуваюся так, наче застрягла в проміжку між тим, що було, і тим, що ще не настало. І цей проміжок повільно пожирає мене, наче місто за вікном поглинає вогні, перетворюючи їх на маленькі зірочки в калюжах.

Собаки втихають і згортаються клубочками на ліжку. Їхнє дихання рівне, вони задрімали, наче переконавшись, що світ залишається стабільним, що все на своєму місці. Але мені здається, що я розсипаюся всередині, наче картонний замок під дощем, який повільно втрачає форму і стає лише купою змочених листків. Потім у голову приходить думка: чи могла б я бути щасливою у тій паралельній реальності, з білим светром Лева і усмішками Луки? Можливо, навіть там я б відчувала цей невидимий тиск, як повітря, що тисне на скло, як думка, що ніколи не покидає голову. І ця думка водночас стає болісною та звільняючою — я усвідомлюю, що, можливо, я завжди була у пошуку чогось недосяжного.

Я повертаюся до себе, до теперішнього моменту, до звуків далеких машин за вікном. Можливо, завтра все зміниться. Можливо, я знайду якусь вакансію, яка заговорить до мене, чи знайду щось нове, що змусить моє серце забитися швидше. Але наразі я просто сиджу тут, слухаю дихання собак і спостерігаю за тим, як ніч обіймає місто своїм темним оксамитом. І, попри все, у цій тиші є щось справжнє. Щось таке, що важко пояснити, але воно відчувається, як зв’язок з тим містом, де я колись була щасливою. Містом, яке змінилося, але залишилося тим самим — наче я.

Десь за десять хвилин, як собаки засинають, і я залишаюся наодинці зі своїми думками, у двері тихо стукають. Здавалося б, це зовсім не вчасно — ніч, порожні вулиці, темрява. Але я вже давно звикла до цих пізніх візитів сусіда, який, наче привид, завжди з’являється у найневідповідніші моменти. Я підводжуюся і йду до дверей, не знімаючи з себе відчуття тієї пустоти, яка досі тисне на груди.

Відчиняю двері й бачу його — Марка, з тим самим беземоційним виразом обличчя, що вже став для нього характерним. Його очі здаються втомленими, але в них завжди залишається певний блиск, наче вогник цинізму, який ніколи не згасає. Він швидко оглядає мене, ніби перевіряє, чи я все ще тут, чи все ще жива.

— Привіт, — каже він без зайвих церемоній. — Є кока-кола?

Я киваю і запрошую його зайти. Він проходить повз мене, навіть не чекаючи на запрошення. Я йду на кухню, дістаю з холодильника банку, і в той час чую, як він сідає на стілець біля вікна. Ми не говоримо, але тиша між нами здається комфортною — як дві самотні душі, які звикли до того, що краще мовчати, ніж марно витрачати слова.

— Ще шукаєш роботу? — кидає він, коли я повертаюся з банкою. Його голос холодний, майже механічний, але я знаю, що в цьому є частка зацікавленості, хоч він ніколи не визнає цього.