Епілог

Безвихідний лабіринт. Інфернальний Уроборос навічно відданий потойбіччю. Його печера часу будується самостійно зі срібних та чорних дзеркал. Розвивається власним організмом, еволюціонує, живе та дихає безоднею. Вона апріорі не може створювати щасливих кінців долі, бо він є той, хто пожирає хвіст. Але Ме́та будь-яку подорож завершує правильно та незмінно, для будь-якого мандрівника.

Ведема зіткала з тканини темного простору дивовижний дзеркальний намет. Обсипала його сузір’ями прокляття, прикрасила оберегами синіх лун, а на вході — всевидячим оком багряного місяця. Полярну зорю закинула на вершину півночі, та повсюди заховала дев’ять ключів, які врешті решт Анемосу вдалося знайти. Млічна спіраль над наметом розв’язалася та простелилася шляхом до виходу в інший світ, як тільки но відчинилася остання брама. Маестро покинув цитадель сутінок. Вітер вийшов із готичного палацу Богині Європи з довгоочікуваною волею в кишені. Пішов туди, де його давно чекають.

Землі туманом вкрилися, мороком запечатали океани. Темні друїди викрали місячну скрижаль, що монолітом стояла на Лихій горі, і себе на тому ж самому місці втратили. Віддали в жертву, залишили як плату, щоб безнапасно повернутись в задзеркалля через тисячу років, у тілах своїх протеже.
Тоді прийде новий час і розпочнеться нове Різдво Аркана Євразії. Залунає нове пророцтво і свята колискова для раптового Одіссея. Випадковий мандрівник також принесе нове сторіччя, нове кляття, і нову історію. Фінал створить по-новому, на новій Террі, але як і раніше, в старому одязі.
 

«Балади поетичної данина.
Опівнічних танців ліра
І слава млічного Різдва.
Здійсниться темрява гучна,
декадансом сутінкових спогадів».