X. Востаннє

В спочивальні, за маленьким віконцем, заховався ведемський садок. На його чорній галявині з'явилися величні ступні Морфея, та білосніжні ніжки чаклунки Левани. Свята пара підклала немовля у колиску, біля вхідних воріт до маєтку, залишивши в рученятах хлопчика чорну пір'їну ворона. 

– Відпустив моє горе? – тихенько запитала Левана. 
– Я давно його відпустив. Дбайливо пригорнув ніжним сном і млічною мрією одарив, – прошепотів Морфей. Білосніжна відьма лагідно поцілувала чаклуна і повела його до узбережжя темного моря.

З небесних очей Богині Сутінок посипалися іскри. Раптово заморосив солоний дощ.
Композитор кров'ю вимальовував на стінах спальні стародавні язичницькі символи. Вкладав в них сенс різдвяної молитви на останній шанс на друге життя. Ведема зчитувала його послання, та навмисне кляла потойбічною журбою, але на зло – востаннє. 
Похмура колискова розстелилася багряною вуаллю по всьому дрімучому царству тіней. Воронячі хмари застеляли небосхил, приголомшуючи пернатим громом усю долину. Вогняні ріки сліз Ведеми несли темними водами важкий тягар. На закритих повіках жриці приховався смак свободи. Рубіновий місяць доглядав за розкішним будинком містера Фрау.

Композитор спустився у вітальню і сів за рояль. Його погляд потонув у далечині за потрісканим вікном, а палець байдуже тиснув на клавішу, видаючи низьку мінорну ноту. За його спиною розливався приємний сміх темної королеви. Невидима рука фантома послужливо перегортала сторінки нотного зошита на пюпітрі, і раптом, гнідий протяг підхопив легенький спів Ведеми.

«Я давно тебе відпустила
І ти маєш це зрозуміти,
Як потрібна мені моя сила,
Що намагаєшся знов відібрати.
Відпустила тебе як птаха,
Але благаю — пройди це пекло.
Вирви з корінням серце
І покохай запекло.

Відпусти мене, немов птаха,
І я з тобою пройду це пекло».

Похмуру поему, в якій червоними нотами пов'язувалися всі ключові елементи твору, дописали сам Гіпнос і Геката. Сірі кардинали народили апогей проклятої симфонії. В кульмінації Ведема зародила різдвяну арію, а маестро – розв’язав мелодичний лабіринт інструментального декадансу.
Мета Інферно відцвіла готичним катарсисом.
 

****

Заплющ очі, і ти побачиш хаос, єдину суть творіння.
Там де після смерті наступає народження, а після нього – катарсис Різдва.
Так близько від абсолюту. Так далеко від свідомості. Повертаються всі гнилі ролі.
Місто міріадів кар.

Ведемська містерія зачиняється. Ритуал і обряд. Церква на вибір останнього.
Люзія бентежних хмар.

Букет брехні, щоб приховати хвору, пов'язану із серцем землі, силу.
Чорную долю і потойбіччя дзвони. У церкві невидимій.
В піднебесній материка, сплячого свята журба і дума Фантома.
І плачуща ікона в церкві таємній, але відомій.

Епоха підходить до свого світанку.
За долиною — хор зі ста голосів від невідомого до відомого хибного месії.
Незліченну кількість разів відбувався всесвіт життя потойбічного, в театрі мороку.
В церкві Богородиць Скорботи. В тіні сумніву, гімн ідеалів Диявола.

Пороблено. Зіграні колискові жахи.
Лицедійство феєрії відбулося.

Невидимі полчища комах і мікробів. Навала жерців – буря притулку єдиного.
Розчинена стезя і червоно-чорною ниткою в забуття, до храму Мета Ведеми,
у церкву земного й підземного, там де славиться небуття.