IX. Хворі пустелі

Боги Півночі не питали та не просили, нізащо не йшли на компроміс. Будь-які домовленості канули в центрі метавсесвіту, тонули в темних водах за дев'ятою брамою. 
Взявши зброю північних вітрів, вони безстрашно прямували під приціл нежиті. Ікони плакали кров'ю, та це не лякало пророків і женців. Щастя було дуже близько, як і праведна кара, майже в руках Перуна. Останній поцілунок Смерті й все перевернулося догори дном.

Композитор все ніяк не міг пригадати їхнього знайомства. Здається вони дружили з чарівницею все життя, з раннього дитинства та аж до того самого фатального діалогу:
— Можливо, цей дім колись і дихав, але зараз... адже зараз і ти перестав це робити.
— А як щодо тебе?
— Я єдиний ковток повітря, який у тебе був… як можливість, якою ти навіть не спромігся скористатися.
— Тож задихнувся, так?
— Пам'ятаєш господаря будинку?
— Але ж ти казала, що він твій.
— Саме так…
— До чого ти ведеш?
— Іди до підвалу, бовдур… ти безнадійний.

Він начебто і не образився, адже її звабливий образ уже давно звик, але коли спустився до підвалу, то ненависть заполонила його свідомість, а слідом і несвітський жах.
Його труп висів у петлі імпровізованої шибениці, а відьма, з якою щойно балакав на веранді, викохувала його мертве тіло чарами. Заборонене розчарування засвербіло у горлі Анемоса, згодом занило у грудях, потім тіло опанували судомні конвульсії жахіття, і нарешті виплеснулось заборонене кохання.

Боги розносили маєток в тріски. Ламали «Шато мертвого композитора» під самий корінь, до повного знищення. Потім влаштували на руїнах Святвечір. Сиділи з розмальованими дідьком обличчями за врочистим столом, з усіма друзями потойбіччя, та підіймали келихи за ніжну молитву сопілки, яка звільнила ноти кляття. Табун хижих птахів велично злетів у вирій багряного задзеркалля. Не до Раю, не в Едем, але в печеру часу, в середину метавсесвіту, в дев'яті ворота Інферно.

****

Я молю землі, та віддаю підземеллю. Запечатую останні дев'ять слів.

Фрагменти пливуть течією в дев'ять річок до чотирьох морів, що поєднуються Льодяним озером Коцит. Там зійдуться дні, луни й місяці зав'яжуть кінці піднебесних тіл,
але розв'яжуться хворі пустелі й покажуть останні ключі.

Остання місія. Нарешті мандри завершено. Залишаючи вічність, візьми мене з собою, коли захочеш, будь-коли, тільки візьми мене. За покликом з моря північного
і до чорного, вітром червоного лиха, по млічній дорозі у прірву безлику.

Хто може читати ознаки та розклади, хто бачив і знає Ереба з Євразією?

Святиня Смути, дзеркального храму Еребії, звідки виходу немає, щоб побачити сон забуття.
Спроби очистити себе всередині, поки молишся, допоки бачиш світ.
Йдемо далі, пустелями темного метавсесвіту, на кордони столиці, по заповіт.