VII. Дотик безодні

Відьма дістала з пачки останню сигарету і закурила проти вітру. Думками вся про нього, а він у її пеклі думок. Тисячу років сплітала метавсесвіти, майструючи в’язницю Ада, лише для нього одного. Всю тисячолітню ніч вона витратила на те, щоб повиймати з себе голки думок і бажань, та врешті решт пов'язати коханця з собою червоними та чорними нитками. Потравила його солоними мріями, які згодом стали стікати струмочками по гладких ланітах Ведеми. Вона плакала декілька століть, тримаючи композитора біля себе на повідку, та заморожувала його душу і метапростір млічним покаранням.

Сотню літ він тікав по пустелях і долинах в нікуди. Від неї втікав, але під її небом, під млічним її наглядом. Вона втрачала самоконтроль кожну безсмертну ніч: спускалася до нього й залюблювала смертельними обіймами, розпалювала вогонь розпусти й бавилася ним, немов лялькою, грала в "правду і брехню", інтимно використовувала.
Це була її добра сторона, але буря ведемської Психеї завжди була поруч. Мегера з кожного відображення накидалася на коханця голодними пристрастями, та пожирала його цілком.

Ідоли підземні проявилися на небі обличчями грізних богів з вугільними губами та кровоточивими очима. Сльози їх стікали по небесному полотну, випалювали на небозводі безодні стежки язичницьких символів і, падаючи на землю, утворювали кратери. У цих вирвах заселялися покинуті нащадками випадкові мікроорганізми, яких не повинно було бути, але вся земля ними зорана.
Крута стезя потойбіччя. Геєна проклята, де вітер тягнув на собі гніт її простору. Без повітря, проти часу, у зворотному напрямку ще раз, після того, як Богиня покусала його поцілунками до крові червоно-чорної. Лаяла, кохала, та гралася. Стрілки на годиннику у вітальні в іншу сторону переводила.  

Павутиною вкрився світ колишньо-наземний. Земля вібрувала тінями людських доль, розливалася електричними мережами по уламках червоних і чорних дзеркал, в яких спільні спогади виблискували випадковими сузір’ями, та фантасмагорією єдиної душевної недуги. Липкі тіла коханців ніжилися в слизькій павутині готичного задзеркалля, та перекочуючись по ній, падали з землі в небо, і захлинаючись власними відображеннями, потопали у поглядах фантомних велетнів.

Анемос мав стати архангелом стихії, але опинився в інфернальному лабіринті величного міста Еребія, в якому блукав декілька століть, аж допоки не дібрався до солоного озера в далекій околиці міста, де й був захований сьомий ключ. Задзеркалля єдиної особистості, що загубилася в тлінності й пульсує маревом кохання і люті Богині сутінкового пекла. Там де закінчується проєкція людського наземного життя, там вітер зустрічається з нереалізованим потенціалом свого мертвого майбуття. 
 

****

Час доби вічних сутінків. Серце погризене на столі – бажаний десерт. Серце бажань.
Натюрморт тиранії. Душа, яка надто втомилася і для неї момент царствія настав.
Дивився у вічі Ведеми, що підкорялася під небом, у відкритої сьомої брами.
Проте, все ж загублений у цих чорних небесах, і в лабіринті столиці Аду.

Там стікаються води безодні. Доторкаються відображеннями.
Більше ніяких дій, здається, кінець наближається.
Влада темряви й угоди Диявола. Будинок з небом поєднався, а після дотику ненависті, поріс цвинтарем. Належить лише пристрасті. Ключ таємного гімну, що перед смертю полишається.

Доторкнутися до безодні, поєднатися журбою і більше не зупинятися, допоки знову не стати господарем простору. Архангел стихії вимоги кодексу долі завчає. Розплавлене небо по піднебенню, колючі взаємності, танці між мільйонами відтінків темряви.
Танцюють в потрібному місці, наречені Ереб і Євразія, і кружляють під небом святим жриці відверті. Плетуть полотно проклятого кохання навиворіт млічного і готичного Різдва Мора і Смерті.