VI. Отвір

Посинівша стара Ведема сиділа на гострому камені біля пристані та моторошно наспівувала середньовічному місяцеві що зникає. За її спиною промерзлі дерева оплакували покійні квітники. Морські сирени почали підхоплювати співи відьми. Хвилі наростали до самого неба, на якому місяць тривожно приспівував баладу імли. 

Композитор дивився на бурхливе море крізь своє відбиття у потрісканому вікні. Силует повторював знову і знову:
— Кривава ніч вже на порозі! Червоні води підступають. Завчи молитви божевілля, що у пітьмі дзеркал блукають.

Мертві діви плакали у коридорах маєтку. Від свисту протягу хиталися вогники настінних свічок. В їхньому мерехтінні танцювали тіні неприкаяних привидів. Підлога скрипіла в унісон співу місяця. Кам'яний годинник у вітальні гучно пробив опівночі. Химери, лячно зареготали та почали співати нордівські псалми. Готична лірика вібрувала у стінах будинку, і у композитора затремтіли руки. Примарні фіалки закружляли довкола господаря маєтку, та запаморочили йому голову, облизуючи вуха крижаними язиками, обласкуючи його шию колючими поцілунками.

Попіл повільно падав з неба, замітаючи сліди, що вели від пристані до маєтку. Труп старої відьми, яка ще хвилину тому була володаркою каменю, несподіваним своїм смородом запанувала в каміні у вітальні. Вмить підпалила партитуру незакінченої симфонії, а тінь музиканта різко увірвалася в розбите вікно, підхопила палкі папери, та викинула їх на заднє подвір'я, у рубіновий садок. Іскри обсипали закружених у танці голих химер. Вони ловили вогники нот язиками, та продовжували ворожити господаря маєтку похмурою поемою.

«Шанували. Чарували. 
Заплатили данину.
Смертний гріх виношували
І породили жертву ночі.
За шостою печаткою сховали
Хвалу кляття та ліру пророчу. 
Дарували. Майстрували.
Святкували страту.
Лицедійство феєричне
Ключ від шостого трактату».

В малесеньких отворах величних стін інфернального міста Еребія, жриці пітьми заховали ноти незакінченого шедевра маестро Анемоса де Фрау. Украдений витвір про розбите кохання Богині Європи. Гіркі спогади володарки півночі. Мотивом саме цієї трагедії химерні чаклунки ворожили композитора. Примари Богородиць Скорботи. Їхні кляття не вщухала десятиліттями. Намертво опечатували Аркан шостої брами задзеркалля. Нездійсненний сон Бога Вітру, який розстелився на звороті потойбіччя зачарованим жахом.
 

****

Втягнула до себе, у пащу пекла, в печеру часу. Переварила, ферментувала, і розчинила навічно в собі. Всюди висять трупи, мов театральна завіса, і всі дивляться на сцену крізь вуаль задзеркалля,
а мертвяки висять навколо і дивляться в інше мариво.

Світ плаче. Плач лунає через простір вічності. Він згасає і загоряє полярну зорю. Мерехтять вогником свічки у великодню ніч, і повільно догорають на полюсі півночі. Усі несуть проклятий знак,
і виють в зимовому безкраю.

Чорне повітря пахне кров'ю святих.
Свято наближається!
Свято має розпочатися!

Різдво й поцілунки, смерть і дарунки. Богородиці на святі врочисто їдять травлені фрукти. Зрештою, з'їли всі до ноги, а згодом — упали, під регіт чортів, і скрипку безодні. Відьми свято лаштували,
і хлистали батоги.

Зірка встає!
Завіса спадає. Зоря чує дев’ять труб і тоне в болоті небуття. Ніч святкування.
Ось, як це помирати, в ніч свята. І ніхто не міг уникнути цього жаху, в різдвяну ніч,
на обряд руйнування. Зло астрального ката, химерні молитви, пророцтва жерців, і млічне щезання.
В отворі покаяння.