V. Культ чудес

Землі Еребії дихали прокляттям посвяченого мученика. По артеріях його шляху стікало серебро лихого дару. Вік за віком він відчував тільки кіл у грудях, озноб колючий по тілу, та святе божевілля. 
Культу неможливо чинити опір, але в ньому можна знайти вигоду, але все ж, тільки не в потойбіччі Ереба. На зап'ястях темної жриці сліди від крові вели вниз на південь, до Чорного моря. Саме там, колись, затонуло її щастя. Саме там, колись, відьма породила горе.

Заклинання знає лише вітер, що вимушено долину покинув, Від обряду коханої згинув, і тільки вони удвох знали колискову, що ув’язнила його в потойбіччі. Через неї Анемос і не став архангелом стихії. Втрапив у прокляте тиння Мети, яке зіткала йому розбита горем відьма, котру проти волі зрадив. Але в задзеркаллі неможливо згадати правду. І вітром йому не стати, допоки не перехворіє весь задзеркальний цикл прокляття, аж поки не розвіються чари. Власними силами не звільнитись від кайданів ведемського пекла. Богиня може або помилувати, та зняти кляття, або Анемос покірно відбуватиме свою кару, аж допоки не пройде все пекло і не відчинить дев’яті врата Аркана Євразійського потойбіччя. Дев’ятими дверима закінчується Мета Інферно, але зараз він лише біля п’ятих, на варті яких висів лютий графітовий місяць. Кривавий оберіг пекельного чорнозему. 

Ці землі взагалі не дихали повітрям. Вулиці та будинки лощини розчинялися в тіні Фантома-Велета. Куплети його різдвяної колискової туги розливалися тисячолітнім мороком і супроводжувалися жалюгідними співами гаргуйль. Тіні титани, егрегори потойбіччя, збирали данину Терри кожні півстоліття. Стягували плату стражданнями смертних. Це лише даність етнічної суті всіх держав континенту. Композитор не знав цієї історії, ніколи раніше її не чув, але в задзеркаллі Еребії, Анемос виразно відчував, усіма фібрами своєї грішної душі, як Фантоми-Егрегори висмоктують його духовне нутро, свідомість, пам’ять, енергію. 

Калейдоскоп із битого скла спогадів кресав йому очі й розум. Від крові та страждань, розквітав Культ чудес Богині Сутінок. В глибокій дірі в її грудях, де йому більше ніколи не знайти спокою, пробивалося джерело кривавих вод. Холодні, як лід, руки вели Анемоса по берегах темних річок все глибше, в підземелля. До п’ятих воріт Еребії, де лісові Мавки колихають простір, водні Психеї тягнуть добу нуару, Егрегор вічної пітьми скиглить свою арію журби, а Тіні, хором, дарують Ведемі різдвяний траур, прем'єру проклятої рапсодії. Заупокійна меса темної держави в обряді різдвяному Культу чудес.

****

Спадкоємець цього маєтку, по заповіту – тонкої посмішки смерті.
Повстання мертвяків і долина тисячі облич знову сяє обрядом.
Велич корони з пір'їною ворони чорної. Палає кострище в ніч журби.
Палац сяє магічним маревом. Всі йдуть до нього, бо мають йти долиною пітьми. Він більше ніколи не йтиме дорогою святих, проте ідоли пекла дарма не приходять.

Вони ніколи не зрозуміють, що це Культ чарівного жаху, вічно передостанній акт, де герой вмирає, а жриці знову і знов повертаються. І його повертають, і вбивають по її святості.
Культ Різдва.
Культ готичного свята.

Богиня хоче, щоб він став кривавою жертвою. Вбиває його щодня й щоночі.
Обличчя звисає над прірвою лави, руйнується мозок і плавляться очі.
Кінець настає раптово! Продовжується у зворотному напрямку.
Зупиняється час і майбутнє зникає.

Вони ніколи не зрозуміють, що це Культ прекрасного.
Культ темного Дону і Вавилону. Млічне Різдво Європи й Анемоса.
Передостанній акт безнадійного прощання з попереднім життям.
За п’ятою брамою — Стигійське болото.
Там дзеркальний відбиток кохання Богині, гнилий секрет вічної любові.
Ведема карою покорила навіки страчене серце Вітролома.