IV. Темрява

«На випаленій землі побудують палац.
У ньому заселяться виродки та волхви.
За потойбічними краями задзеркалля 
Простелять чорні килими химерної держави».

Фобія замкненого простору душила маестро. Лабіринт замкнувся в обручку і виходу з глибин похмурої підсвідомості було не знайти. Крок за кроком витоптував стежки декадансу. Композитор блукав спіралями ведемських садів, але між готичних маєтків задихався клаустрофобією. Заблукав у власному пеклі, рабськими ланцюгами брязкаючи мелодії своїх незавершених творінь.

Оглухнувши від криків Ведеми, осліпнувши від чорного сонця, онімівши від гіркого страху, він побоявся питати дорогу у тіні журливих пагорбів. У розпачі оселився біля підніжжя свого божевілля і тисячу літ намагався заснути, але не зумів. Проте, дрімучим сном спала Лиха гора, що дала притулок Анемосу у своїй печері часу, а він і собі став автором колискової її сну; його фобія стала лейтмотивом її сплячої симфонії, сонного Аркана прокляття. Драматична феєрія жаху, яку не пережити, не завершити, не згадати, її можна тільки перехворіти.

Темні ангели з серпами пускали криваві слини на порожні сторінки святого літопису одіссеї темряви. З цих крапель проростали ноти ведемського прокляття. У жахливо чарівних звуках мелодії заховалися таємниці потойбічного епосу, а сам музичний ключ витвору відчиняв четверті ворота пекла, за якими пробивалося джерело безпросвітного метасну.
 

****

Самотній бог у долині смерті.
Гнилий світ вбивства, любові й вічно голодної знаті.
Тут вона всюди, застеляє все небо собою і розлюченими птахами.
Ворони й темрява. Лабіринти палацу її величі Ме́та.

Вона давить всіх, хто під нею, розплющує всіх, хто в ній, і змушує плакати болісну тугу тисячу різдвяних літ. Криваві залежності та причини, викарбувані боягузливі вчинки, породження страшних злочинів прикрашають моноліт.
Втікай від стіни до стіни, провалюйся, впадай в темну річку. Падай в темряву свою, на острів її безодні. Кохання – в'язниця – дар праху живого.
Вони проводять обряди, а ті своєю чергою – іржу на їхніх серцях.
Ненависть — це єдиний спосіб продовжити, проте дорога відсутня, і ніде немає місця, де зустрічаються Ереб, Ведема і Богородиці Скорботи.
Їх п'ятеро. Він один.

У темряві, світу настав кінець.
Поразкою, в грі на кістках, він поступається і кидає їх ще раз.
Знов викидає в направленні пекла, там де чорне згорівше сонце, як і сама Терра.
Там жодного свідка. Немає учасників породження таїнства.
Він єдина жертва її задзеркалля і святості її Різдва.
Їх п'ятеро. Він один. Вони одне ціле.