III. Господарка телефонує

Сонний параліч посеред білого дня був аж занадто солодкий. Богиня спочатку мліла пристрастю, а згодом вибухнула істерією. Від невгамовного сміху, від задушливого лоскоту привидів, її до нудоти дратували смердючі спогади. Її Диявол повертався і вона поливала весь простір кривавим світлом. На багряний небозвід випливли три луни й місяць. Опівночі задзвонив телефон. 

Жалюгідний пейзаж долини смерті. Під байдужим поглядом місяця майстриня кохалася в бордовій траві, на косому узбережжі. В теплій твані ховалося її тіло, а серце – в морі за чорним берегом, в пітьмі горизонту. Чайок там зроду не було, проте, ні звідки доносилися схожі крики. На мокрих чорних каменях ніжилися голі русалки. Ведема дивилася на них очима Фантома-Велета, а вони спокусливо соромилися і ще відвертіше плекалися. 

Телефон задзвонив знову. Маестро відповів, але в слухавці почув лише свій передсмертний подих.
— Посидиш зі мною ще трохи, — раптом запитав ніжний жіночий голос в слухавці, — Чи ти вже йдеш? Якщо йдеш, то краще ніколи більше не повертайся, — рішуче доповнила діва і повісила трубку.

На кухні за вікном наближався шторм з моря. Великі води сердилися і злість Ведеми гриміла тучами циклону. Спіраль млічного Різдва закручувалася над маєтком, і перетворювалась в таємну стежину до Еребії, по якій Богиня потягнула свого коханця. В місце, де немає півночі.
А на північ могла привести лише різдвяна молитва. Її молитва — його композиція. Це був подарунок в день млічного свята. Вона подарувала йому золотий компас, який нині не вказував на північ. Раптом залунав різдвяний гімн і розчинився в пащі Геєни. Ведема Євразія підхопила спів і завила різдвяну хвалу.

Ураган Ереб розігрував потойбічні дифірамби. Володарка сутінок колисковою славила млічну пітьму Різдва. Увертюра стародавньої опери, яка воістину воскрешала і вбивала. Гіпнотичне явище відчинило треті ворота задзеркалля.
В кімнаті лежав мертвий диригент, за роялем сидів глухий композитор, а в кріслі — зваблива майстриня. Неминуча бесіда про найсвятіший дар і найогидніше буття. А десь у вітальні й досі дзвонив телефон.

****

Сестри всіх сторін континенту прославляють різдвяні кляття.
Безкінечна спокуса. Велич святого пекла. Під брудну мелодію амфори,
в інший світ мої ніжні вітання. Потойбічні плями на її шкірі.
Цим білосніжним рукам потрібні лише поцілунки, та Смерті ласки болючі, хитрі.

Моя майстриня кличе – вона кличе і втамовує голод вічності пекучою їжею.
Тут мій притулок, тут мої відчуття лишаються і тонуть таємницею в її морі криваво-чорному.
В неї так багато імен. Я кличу її Дияволом і називаю її Богинею.
Її майстри кличуть – і вона кличе!
Через ехо небуття, на вухо прокляття шепоче.

Вона лікує мою душу, поки моя свідомість гниє, але наповнює її господаря.
Я, згорівше любов'ю, серце землі, застигла кров життя віддзеркалення, в якому
проповідники більше не кричать про кінець світу.
Я мрію лиш про плотське кохання з нею в глибоку млічну ніч. Ніч майстрині.
Вона майструє мій рай, в дзеркалі – пекло з іншого боку.
Кличе моя майстриня! Лихоліття кличе глибокі, в дім, побудований по іншу сторону.