II. Прокляття

Філософ мовив, що щастя заховане в останній хвилині спокою. А в цьому світі править тільки мертвий спокій. Це його володіння, царство німих територій. Земля лише однієї стихії – гробової тиші.

Анемос упав у прірву страшної долі. Смертельне кохання відьми загрожувало гіркими спогадами, та їх в потойбіччі не водиться. Там, де лине гімн вічного лиха, не згадують, що тільки голос смерті чують, а тільки слухають і похмуро посміхаються зображенню чорта в дзеркалі.
День за днем, та ніч за ніччю, втрачував шанси. Їх було лише шість, і шістсот шістдесят шість мільярдів варіантів їхнього розвитку. Втратив кожне, але бачив всі до одного, в задзеркаллі, в її очах на небі. Геть усі забув.

Будинок на краю вулиці, біля моря, розвалився. Поріс бур'яном. Ліс на околиці здавався брехливим і брудним, здається також, що в ньому помирають казки. Анемос відчував, що він випалений з цього життя. Неможливо повернуться до місця, яке тебе виплюнуло.
Насвистуючи духовну мелодію свого прокляття, він звільнив стародавнє пророцтво минулого буття. Забуте не згадалося, але чітко окреслило дорогу майбуття. Стежину до других дверей.

****

Ніколи кохання раніше на дотик...
В'язниця для нього сповідальня…
В далеку дорогу, під гімн одкровення, озлоблено йшов, але не знав цього, не розумів,
що долає час, бо всередині переносив ув'язнення.
Останнє покоління. Єдиний привид полонини похмурої, там де можливо тільки втікати.
Швидше думок рвати кігті всередину, звідки все починається.

О милостиве небо, я заявляю:
Ненависть починає жерти моє серце.
Це зло!
Це таке зло!
І воно пробиває своє криваве джерело в моїх грудях.

Серебро його юності стікало в підземелля.
Там де топилися доньки небес, річище вимивало шлях зла, і в дзеркалі тонули їх нащадки.
Сльозами безодні Ведема топила, насміхаючись, та ревучи про болісні згадки.

О всепоглинаюча пітьма, я заявляю:
Я перший, кого вона поцілує,
поки мої нутрощі розкладаються.
Фантом мого майбуття.
Лихо мого дару.
Це зло!
Це таке зло!
І воно в моїм серці кодло змій розвело.