І. Вперше

Вперше Богиня Сутінок прийшла до маєтку з півдня, по червоній нитці. З минулого, чи з майбутнього, немає значення. З'явилася, як всі ведеми з'являються, як належить справжній темній жриці, старій і від мудрості похмурій королеві ночі. Заглядала понурено у розбите вікно багряним місяцем, та глухими дзвіночками пестила слух Анемоса та її велич Темряву. Морок тиснув на очі композитора, а Богиня поцілунками запечатувала небо.

Опівночі Морфей спокійно вийшов на берег темного озера. М'якенькі хвильки пестили його величні ступні, до яких наблизилися тендітні білосніжні ніжки чаклунки Левани.
Але раптовий мінорний грім з тріском зруйнував кристальну дрімоту Анемоса. Сон миттю розвіявся, і почали судомно пробуджуватися тіні підземелля. На якусь мить вони були схожі на промерзлу лісову траву, але відразу ж вигорали. 
Волокна нервової системи землі, її судини зсередини, в яких кров'ю було все інше — все і всі, хто наповнював цю глибоку посудину потойбічного всесвіту. Але попри все це було персональне пекло композитора Анемоса де Фрау. З любов'ю та ненавистю від Ведеми Євразії.

Композитор насилу підвівся з підлоги, похитуючись, намацав на потилиці криваву рану. Болю не відчував, але знесилений присів за фортепіано. Помітив на паркеті темну пляму крові, такого ж відтінку як і гущавина в чашці, що стояла поряд, на інструменті. Такого ж кольору і небо за вікном. А з чашки тягнулася червона нитка, через простору вітальню, до вхідних дверей, прямо в сухі пошматовані руки жриці. Пам'яті не існувало в цьому світі, але руки Ведеми пам'ятали все, і тим більше всю силу власного потойбіччя, змайстрованого спеціально для коханого, котрого цими ж руками вбила та прокляла, на вічне потойбічне забуття в стародавніх стінах його власного маєтку, від нині: «Шато мертвого композитора».

А зовні місяць баламутив нічне небо. Відьма танцювала на чорній галявині під бренькіт проклятого декадансу, і майстерно продовжувала зшивати метапростір судинами тіней і червоними нитками. Вперше так дбайливо. Вперше після зради.

****

Навпомацки проник в печеру часу, щоб вперше відкрити Лімб.
Перші ворота божевіллям пов'язані з попереднім життям.
Неспокійними тропами, та ходою нервовою, йде воля до смерті з вітанням, у храм.
Ти проходь! Влаштовуйся, а вже потім бентежно втікай. Від поклику, від будови великого світу, що замкнувся зсередини, зачинися ще й сам. Під сім печатей, та дев'ять замків.

Розіграний вже часом.
Велінням Богині торгувалися ідоли та мерці, а люди казали, що таке життя.
А відьма мовила: «Це смертю пороблена справа».

В печері сяйво мерехтіло, і від нього до Європи сонце на нитці плинуло, котилося.
Та все ж погасло, зчорніло,
в Лімбі заблукало, в Коциті втопилося.

Впала пітьма провиною й тугою за все, що накоїв прах.
Добра праху не знайти, хоть як найглибше пірнати в печеру часу.
А Фрау першим ліхтарем летів мов тисяча облич.
Без змін приніс даремне буття гніву. Без змін. Без спогадів. Без розуміння.
В пеклі розпачу здобув час справедливої кари.
На кладовищі мертвих мудреців – поселилися вороги істини.
Вік брехні поробленої, і він летів першим,
щоб вбити й породити брехню тисячі ідеалів.
Та лише один жах прокляття Ведеми прийняти.