Частина 13. Ледь дочекалися зустрічі!

– Дочекалися! – вигукнув я і помчав за Катею, коли на нашому місці, різнокольоровій лавці, з'явилися знайомі мурахи – Деч і Мет.

Катя залишила свою гру і ми вдвох накинулися на бідних друзів:

– Чому ви так довго не з'являлися?!

– Де пропадали?!

– Зробили сканер?! Він працює?!

Питання сипалися з нас, як горох. А мурахи сиділи, дивилися на двох дітей, що аж підстрибували від нетерплячки, і задоволено посміхалися.

– Ми теж дуже-дуже скучили за вами! – ніжно сказав Мет, – Але роботи було справді надто багато, тож на розмови часу не залишалося.

– Зараз теж ляси точити не будемо, а приступимо до випробування нашого сканера! – як завжди, сухо і по-діловому повідомив Деч.

– Ну дай хоч п'ять хвилинок поговорити, давно не бачились, новини є, хочеться поділитися. – попросив Мет. – Про нашу новину ми вже сказали: сканер готовий до випробувань, а що нового у вас?

– А ми вже знаємо сторони світу!– похвалилася Катя

– І вміємо задавати і визначати координати на місцевості! – не менш гордовито промовив я.

– Ми також вивчили, що крім чотирьох сторін світу є ще проміжні: північний схід, північний захід. Так само південний схід і південний захід. – заторохтіла Катя.

– А от південної півночі чи північного півдня не буває так само як не може бути східного заходу чи західного сходу, бо це протилежні напрямки. – додав і я, щоб не думали, буцім я малий і нерозумний.

– А ще ми знаємо яким приладом визначаються сторони світу – компасом. Червона стрілочка на компасі завжди вказує на північ. – знову похвалилася Катя.

– Якщо стати обличчям на північ, то ліворуч завжди буде захід, а праворуч – схід! – вставив і я своє слово.

– А ззаду – завжди буде південь! От!

– Оце клас! – радісно закричав Мет, – Які ви розумники, так швидко вчитеся!

Мені здалося, що якби Мет був такий, як ми завбільшки, він би кинувся обіймати нас, бо радість так і сипалася з нього і ніби золотила все навкруги. Мет – хлопець дуже веселий і любить всіх на світі, а тим більше своїх друзів. А Деч – стриманий, сухуватий, зате аж надто розумний. Ну що ж, не тільки люди всі різні – мурахи схоже, теж…

– А нам, мурахам, компас не потрібен! Знаєте чому? – запитав Деч.

– Тому що ви не подорожуєте! Я вгадала? – висловила здогад Катя.

– Компас вмонтований у ваше тіло! – це була моя версія.

– Рома майже правильно сказав, адже ми відчуваємо сторони світу безпомилково, так влаштовані комахи. Для того, щоб знати, де, наприклад, схід, нам не потрібен ніякий сторонній прилад, ми можемо вказати напрямок із заплющеними очима!

– Оце здорово! – заздрісно промовив я, – Якби і ми так могли!

– Люди мають багато переваг перед комахами і тваринами! – сумно сказав Деч. – Іноді мені так хочеться стати людиною…

Ми ще трохи погомоніли про те, про се. Похвалилися: я – новими іграшками, Катя тим, що навчилася швидко і правильно вирішувати приклади з математики, а мурахи розповіли, що до них приїжджали друзі із різних мурашників, навіть дуже далеких, і змагалися у спорті, майже так, як люди змагаються на Олімпійських іграх. Мет сказав, що він все докладно розповість, коли знайде час…

– Досить бездумно витрачати хвилини, – пробурчав зануда Деч, – ставаймо до роботи! Нам конче потрібно сьогодні випробувати сканер.

Ну, треба, так треба! – зголосився Мет і ми вирушили на город.