Частина 9. Хто переможе – мурах чи павук?

Аж раптом ми почули десь із гілок яблуні:

– Гей, ви, молодці-пластівці! Чому носи повісили?! Ми тут – живі і здорові! – це був наш дорогий і найкращий у світі мурах Мет!

– Ура!!! – закричали ми разом з Катею так голосно, що з вікна виглянула мама і запитала, що сталося?

– Нічого! Тепер все нормально! – закричали ми і стали від радості стрибати і верещати, аж сусідка бабуся Мотя заглянула через паркан – що таке з дітьми?

Мурахи спустилися до нас на землю, ми сіли на траву. Я побіг додому і попросив у тата чогось смачненького, щоб поласувати на свіжому повітрі. Тато дав нам бутербродів з ковбасою та сиром, а ще дві шоколадні цукерки. Ми поділилися їжею з мурахами, почали смачно жувати і слухати розповідь Мета, як йому і Дечу вдалося врятуватися від павука. Тому що ні я, ні Катя через листя не бачили, що відбувалося після того, як Катя влучила палицею в павутину.

– Як тільки я почув, що Деч потрапив у павутину, відразу кинувся на яблуню! – почав свою розповідь Мет, – Бачив, як Катя намагалася дістати павука палицею, як ви розгубилися, коли не дістали до павутиння, бо було високо. Потім злякався за Деча, коли Катя кинула палицю, бо вона могла зачепити нашого друга. І коли я доліз до самого павутинняи, то воно вже висіло, ніби якась ганчірка. Павук тим часом втік, бо злякався, а я почав шукати Деча. Тільки його ніде не було. Я кликав, кричав, облазив всі гілочки і листочки, але нікого не знайшов.

Аж раптом дивлюсь, павук знову суне до павутини. Я почав слідкувати за ним і побачив, що він намагається щось робити із обвислого павутиння, розбирає його лапами, тягне вбік. Мабуть, хоче полагодити – подумав я. І тут помітив, що павучище намагається виплутати із нього Деча! А для чого? Ну, звичайно, щоб з'їсти! Отут я по справжньому злякався… Що робити? Як виручити Деча, який був непритомний, міцно зв’язаний павутиною, і сам не міг оборонятися чи тікати.

У повному відчаї я почав стрибати і кричати, щоб відволікти увагу павука на себе, але він не чув мене і не бачив, не звертав увагу. Тоді я схопив його за лапу. Павук сердито глянув на мене. Я не відпускав його, а тягнув подалі від Деча. Ви знаєте, ми, мурахи, маємо велику силу. Нарешті павук залишив Деча і переніс увагу на мене. Він вирішив, що з'їсть спочатку мене, а потім повернеться за тим мурахом, що не подає ознак життя у павутинні.

Почався справжній двобій: мурах і павук – хто кого переможе? Звичайно, павук мав перевагу, бо він більший і на своїй території. А я легко міг потрапити в клейке павутиння, шматки якого валялися скрізь на гілках. Битися з павуком я не наважився і хоробро кинувся навтьоки! Моє завдання було відволікти увагу павука від Деча, щоб потім прийти йому на допомогу. Але як нейтралізувати павука?!

– А що таке нейтралізувати? – запитав я, заворожений розповіддю Мета.

– Це значить зробити його неспроможним до будь-якої дії, тобто вивести з ладу, ну може скинути з дерева, зв'язати, оглушити чи навіть вбити, або зробити так, щоб він сам втік. – пояснив Деч, – Щоб павук не міг заподіяти зло.

– І що ж ти зробив, Мет? – нетерпеливо запитала Катя, яка не в змозі була дочекатися кінця розповіді.

– Що я міг зробити? Тікав щосили подалі від Деча.

І раптом … переді мною з'явилася пташка і … відкрила дзьоб, щоб клюнути мене. Я зупинився, бо не розумів, що робити, куди подітися? Спереду пташка, а позаду – павук!

– І тут я згадав, що зі мною наш випробуваний «Хамелеон-1»! Я миттєво натиснув кнопку і …

Мет навмисне замовк і видержав досить довгу паузу, тобто перерву, щоб ми помучились. – І я став для моїх двох ворогів невидимий, тобто посірів, як гілка, на якій я стояв!

Ми дружно видихнули після страшенної напруги і страху.

– А що було далі – здогадайтеся! – продовжував інтригувати нас Мет, – Ну, подумайте, подумайте!

– Може пташка полетіла, а павук побіг назад до Деча? – припустив я.

– Так, пташка полетіла, але після того, як клюнула і проковтнула павука! От! А я залишився на гілці ні живий, ні мертвий від страху. – закінчив свою розповідь Мет. – А тоді вже почвалав до Деча, щоб привести його до тями. Але Деч на той час уже прийшов у себе і намагався виплутатися з мерзенного липкого павутиння.

– Ну ти молодець, Мет, справжній герой! – застрибала Катя.

– Мет спас мене! Велике спасибі, друже! – з почуттям сказав Деч. – І тепер ми з ним – живі і здорові!

Ура!! – знову закричали ми з Катею так, що чути було мабуть аж на іншому кінці нашого містечка.