Частина 8. Майже смертельні пригоди

спочатку ми підійшли до дерева і мурахи почали лазити по гілочках, по листю, по стовбурі. Дерево це було яблунею, а на ній ще весною звили гніздо якісь пташки. Ми не знаємо, як їх звуть. Одне пташеня із цього виводку колись залетіло до нашого будинку. Ми всі разом цілий вечір ловили його, щоб випустити на волю. Пташеня виявилося дуже кусюче, так і силкувалося дзьобнути Тосю за палець, коли вона намагалася піймати його.

Так ось, ці птахи щось тріщали собі, коли ми проводили наші випробування. І от одна пташина, стрибаючи з гілки на гілку наблизилася до нас дуже близько і стала видивлятися, щоб таке з'їсти. І побачила нашого Мета! Ще одна мить і мурах опиниться в дзьобі верескливої пташки!

– Геть! Геть! – закричав з усієї сили Деч, але пташка не звертала уваги на його крик.

І тут я, мабуть з переляку, став розмахувати руками і репетувати так, що якби на дереві був тигр, то і він би втік від такого вереску. Пташка спурхнула і полетіла до своїх родичів, а ми всі четверо – перелякані і втомлені – сіли на траву, щоб спочити і заспокоїтися.

Коли пройшло хвилювання, ми почали випробування на землі і на траві. І тут Катя наступила на Мета, який виліз на камінчик темно сірого кольору, став сірий, а Катя тим часом розмовляла з Дечем і Мета не помітила. А треба зауважити, що Катя дуже рухлива, весь час підтанцьовує. От і цього разу вона крутилася на доріжці і таки наступила на Мета, який сидів на камінчику. Добре, що в останню хвилину Мет помітив як на нього опускається здоровенна підошва Катиного босоніжка, і зміг пригнутися збоку камінчика. Тільки таким чином Мету вдалося врятуватися і не бути розчавленим.

Як же він голосно закричав! Катя злякалася, я теж аж підстрибнув на місці і різко змахнув паличкою, на якій сидів Деч. Мурах відлетів кудись далеко і ми довго шукали його, але не могли знайти… Ходили, кликали, заглядали під траву, під грудки, але хіба можна побачити чорного мураха на чорній землі?

Зникнення Деча привело Мета до відчаю! Він знав, що Деч чудово орієнтується в просторі і сам уже давно знайшов би нас, бо чує наші голоси і бачить нас краще, ніж ми його. А він навіть голосу не подавав! Значить, трапилася справжня біда! І раптом ми почули дуже тихий голос Деча, він стогнав:

– Мет, Мет, я заплутався в павутинні… Воно на дереві, павук вже близько!

– Шукайте павутину на дереві! Скоріше! – скомандував Мет, – треба рятувати Деча!

Я і Катя миттю кинулися до яблуні, яка росла поруч, стали обдивлятися гілки і нарешті помітили розлоге павутиння високо вгорі. Звідти чувся голос Деча. А потім ми побачили павука, який не дуже спішив, але впевнено підбирався до своєї здобичі!

– Що робити?! – закричала Катя, – Рома, дай мені якусь палицю, скоріше!

Я швиденько знайшов ту саму палицю, з якої злетів Деч, і подав її Каті. Вона спробувала кінцем палиці дотягнутися до павутиння, але не дістала! А павук наближався до Деча і ми зрозуміли, що не зможемо, просто не встигнемо побігти за довшою палицею і наш Деч, наш геніальний винахідник зараз загине в лапах страшного і величезного павука!

І тут до Каті прийшла рятівна думка, вона кинула палицю, цілячись прямо в павука! Палиця злетіла у повітря, перевернулася і влучила прямісінько в павутиння. Воно порвалося і обвисло. Тепер ми не бачили ні павука, ні Деча …

– Де він? – прошепотіла злякана Катя.

А моє серце билося так сильно, що ледь не вискочило із грудей, бо я боявся за Деча, думав, що він загинув, і мені було дуже шкода його. Я боявся також павука і ледь не плакав. За цією пригодою ми з Катею зовсім забули про Мета.

– А де Мет, Катя? – запитав я у своєї хороброї та винахідливої сестрички.

– Не знаю, – Катя розгублено озиралася, але, звичайно, нікого не побачила.

– І що нам тепер робити? – розгублено спитав я Катю.

Щойно ми були всі разом, розмовляли, випробовували «Хамелеон-1», працювали, веселились… Все було так гарно, а зараз сталося щось жахливе і ми не знаємо, що робити і де шукати наших маленьких приятелів… Було дуже сумно, хотілося розплакатися і побігти до мами, щоб пожаліла.