Частина 6. Знайомство з Дечем

Наступних два дні тяглися довго і нудно. Мет не з'являвся. Я, як завжди, подовгу сидів за компом, коли мама або Тося поступалися місцем. Тося – це наша старша сестра Антонелла. Просто, коли ми були малі, то не могли виговорити ім'я Антонелла, і називали сестру Тося. Так і зараз кличемо її Антонелла або Тося.

У нас вдома тільки два комп'ютери: мамин і Тосин. І вони кожного дня якийсь час дають нам змогу пограти. Так от, я грав у різні ігри, або сидів за планшетом, дивився відео на ютубі чи мультики. А Катя робила різні вправи: то сідала на шпагат, та ще й різними способами, то танцювала під музику на телефоні, то гралася ляльками. А я ще тренувався зі своєю зброєю. У мене є мечі, щити, шлеми, нагрудник. А ще вогнепальна зброя – пістолети, автомати і рушниця…

– Добрий день!

– Привіт!

Два голоси – один був Мета, а інший – зовсім незнайомий. Я став озиратися, але нікого не побачив.

– Ми на нашому місці – на лавці, виходьте, я познайомлю вас з Дечем! – це говорив Мет, його голос я чудово пам’ятав!

Я побіг за Катею і ми миттєво опинилися біля лавки. На спинці сиділи два мурахи, зовсім однакові. Один з них – Мет, подумав я, це логічно, а от другий, мабуть, і є Деч.

– Знайомтеся: це – Деч! – голосно сказав Мет, вказуючи лапкою на іншого мураха. – Мій вірний і найкращий товариш, а також, колега. А це ті самі діти, які допомагають мені: Катя і Рома, – повернувся Мет до свого друга.

– Дуже приємно познайомитися, - чемно промовив Деч.

– І нам також – дуже приємно! – сказав я.

– Ми давно мріяли з тобою познайомитися! – радісно додала Катя.

Потім повисла мовчанка. Ми розглядали мурахів, а вони – нас.

– Давайте будемо щось робити, – сказав Деч, ми не звикли сидіти без діла!

– А що? – запитали ми майже одночасно.

– У нас, як завжди, до вас прохання про допомогу. Вам ще не набридло допомагати настирливим мурахам? – запитав Мет.

– Ні, ні, не набридло, а навіть дуже подобається! – нетерпеливо закричала Катя.

– А Ромі може й набридло? – звернувся Мет до мене.

– Ні, я готовий вам допомагати, бо мені все це дуже цікаво. – впевнено відказав я.

– От і добре! Значить, наша команда виходить на новий рівень і приступає до випробовування супер нового приладу – «Хамелеон-1» – поважно сказав Деч.

Деч відрізнявся від Мета тим, що був дуже серйозний і якийсь надто дорослий. Мені здавалося, що він знає все на світі.

– Коротка довідка про прилад: – продовжував Деч, – щоб ви розуміли для чого він винайдений і як він працює. Це пристрій, який дозволяє мурахам змінювати колір тіла на будь-який. Тобто на зеленому листку я зможу стати зеленим за одну мить, а на коричневому стовбурі дерева я стану коричневим. Якщо я залізу на білу пелюстку ромашки, то стану таким самим білим, як та пелюстка.

– Така зміна кольору тіла потрібна для того, щоб була можливість вивчати навколишній світ, не наражаючись на небезпеку. – продовжував свою лекцію Деч докладно, але зрозуміло. – У нас, мурахів, дуже багато ворогів, тому ми змушені ховатися та маскуватися, а таким чином не маємо можливості проводити досліди на відкритих місцях. Наприклад, для спостереження за сонцем чи хмарами дуже зручно знаходитись на покрівлі будинку. Але там літає безліч птахів, які з великою радістю поснідають смачненьким мурахом! Тепер зрозуміло, для чого нам «Хамелеон-1»? – звернувся до мене і Каті Деч.

– Тепер зрозуміло … - трохи невпевнено сказав я, хоча не все зрозумів, але сподівався, що потім спитаю ще.

– І я зрозуміла, – додала Катя, – я, навіть, знаю, чому прилад називається хамелеон! Тому що є така ящірка, яка може змінювати колір свого тіла. Вона то зеленіє, то червоніє, дивлячись на чому сидить. І вона називається хамелеон.

Я теж це знав, але не став хвалитися, а Катя, бач, випередила мене, з досадою подумав я.