Частина 1. Знайомство

Я сидів на лавочці у дворі і дивився на планшеті відео про Майнкрафт. Це така класна гра на комп'ютері – там все із квадратиків: і люди, і тварини, і навіть сонце та місяць. А ще в Майнкрафті вся зброя теж із невеличких квадратиків.

На лавці поряд мене сидів наш кіт Айсик. Він зовсім білий, тому його назвали Айсиком, бо англійською айс – це лід. Біля лавки лежали наші собаки – Кузя та Умка. Я не знаю, чому Кузю назвали Кузею. Він гарний собака, весь чорний, трохи схожий на мисливську породу, але вже не молодий, а старий. А от Умку назвали так на честь ведмедика Умки із мультика – вона така сама біла з великими чорними сумними очима. Кузя у нас собака хлопчик, а Умка – дівчинка.

Було тихо і мені ніхто не заважав. Навіть Катя, моя старша сестра, не крутилася у дворі, а сиділа десь у хаті і не діставала мене своїми нескінченними командами. Відео було дуже цікаве, я так уважно його дивився, що нічого не чув і не бачив навкруги.

Раптом від планшету мене відволік якийсь голос. Він був тоненький, дуже тихий і якийсь незвичайний, металевий – таким голосом розмовляють роботи.

– Я на місці, Деч, буду спостерігати, - пропищав голос, - Поки що мене ніхто не помітив, тут малий хлопець, нічого не каже, але, здається, мене почув. Зараз увімкну звук голосніше!

Я став озиратися – нікого, прислухався до відео – там звуки були зовсім не такі.

– Звідки це? Мабуть, мені здалося – подумав я, але прислухався.

Аж раптом, знову, вже голосніше:

– Деч, що робити? Він чує мій голос, озирається, бачить мене, але йому і на думку не спадає, що мурах може говорити.

– Мурах? Може говорити? – подумав я.

На спинці лавочки дійсно сидів великий чорний мурах і дивився на мене.

– Це він говорить?!!! Мурах?!!!

Я голосно закричав:

– Катя!!! Іди сюди, швиденько!!!

– Ой!!! Як же голосно!!! – вигукнув металевий голос, але я нічого не зрозумів і з переляку навіть уваги не звернув.

Катя прибігла дуже швидко і заторохтіла:

– Що?! Що таке?! Що сталося?!!!

– Сідай і прислухайся, що ти чуєш? – сказав я.

– Що слухати? – нетерпеливо спитала сестра.

– Не поспішай! – зашепотів я.

Але було тихо, хоча мурах сидів на тому самому місці і дивився на нас. І раптом знову:

– Привіт! – сказав той самий металевий голос, - Я хочу з вами познайомитись.

– Чула? – одними губами промовив я.

– Ага, а що це було? – у Каті очі мало не повилазили від подиву.

Вона якусь мить сиділа неначе заклякла, а потім полізла дивитись під лавку, уважно глянула на Айсика, Умку, Кузю …

– Рома, а хто це говорив? – ледве чутно прошелестіла Катя. Було помітно, що вона дуже злякалася.

– Мурах. - сказав я, теж, чомусь, пошепки.

– Я-я-який ще мурах?

– Ось цей! - я показав пальцем на чорну комаху.

– Ой!!! – закричала Катя, ніби її різали, і зіскочила з лавки, - Я боюсь!

Вона справді боїться всяких комах, павуків, мух та комарів. Вони мені теж не дуже подобаються, але я з усієї сили намагався не виказувати страху.

– Я справді мурах, і дуже хочу з вами познайомитись! Маю завдання – випробувати новий перекладач на людську мову. Ви мене чуєте? – сказав уже знайомий металевий голос.

Катя теж почула, її очі стали ще більшими, ніби аж квадратними.

– Ви мене чуєте? – знову спитав мурах, бо ми обоє мовчали, мов риби, і тільки витріщали на нього очі.

– Да-давай покличемо маму, - прошепотів я і про всяк випадок схопив Катю за руку.

– Ми чуємо, але цього не може бути, - сказала Катя дуже тихо.

Та мурах почув її і вів далі:

– Не бійтеся мене! Давайте розмовляти!

– Да-да-давайте, - прошелестіли ми разом.

– Моє ім´я – Мет, я випробувач нових винаходів, а мій товариш Деч – винахідник – сказав мурах і навіть підняв лапки на знак вітання.

Ми теж мимоволі підняли руки і теж помахали йому, бо все одно не вірили, що все це насправді: мурах, голос …

– Може ми спимо? – прошепотів я.

– Удвох? І бачимо один сон? Так не буває… - теж пошепки відповіла Катя

– Але щоб мурахи говорили теж не буває! – не вірив я своїм очам і вухам.

– Не дивуйтесь, так буває, ви перші люди, які можуть розмовляти з нами! – сказав Мет своїм писклявим голосом.