Частина 7

Жовта, тонка, ніби цвях, свічка, згаснувши, покотилась по підлозі. Ще секунду тому вона щільно сиділа на своєму місці в лунці канделябра, але тепер і він сам, втративши нещодавній блиск, самотньо лежав під вівтарем. Отець Сава у поспіху випадково збив його, намагаючись якнайшвидше забратись подалі звідси. Тваринний страх в його очах казав про те, що навіть людина, щиро віруюча у волю Всевишнього, може відчувати себе покинутою у важкий, а іноді навіть й небезпечний час. Тікаючи, він руками тримав поділ ряси, промовляючи всі молитви, які приходили на думку. Він був готовий віддати все, аби тільки залишитись живим, і тому, побачивши в дверях Кіру, він зрадів їй, немов дитина, що побачила матір після тривалої розлуки.

-Благаю! Врятуйте! Я про все розповім!

-Про що ви розповісте?

-Я каюся! Прости мене, Господи! Каюся!

-У тому, що вбили всіх тих людей? – повільно, ніби смакуючи солодкість перемоги, запитала Михайлова.

-Так. Це я.

-Чим ви вбили Генадія?

-Цеглиною! Я все покажу! Прошу! Допоможіть. Прости мене, о Всевишній.

Чоловік мало не падав на коліна, перехрещуючись так, як не хрестяться пасажири літака, що падає.

-Добре, допоможу, але вам доведеться все нам розповісти.

Ще добу тому Кіра й припустити не могла, що все спрацює. Ідея Лісового, як і сотні інших його ідей, як завжди здалась їй дикою. Але попиток – не збиток, та й інших варіантів не було, тому вона взяла на себе сміливість погодитись, але за тієї умови, що вся відповідальність за скоєне ляже на плечі лейтенанта. До того ж, він свого часу погодився на її пропозицію затримати малолітніх хуліганів, і тому Кіра відчувала себе в боргу перед колегою.

Коли стало відомо, що пиріжки, призначені для Миколи, все ж містили домішки стрихніну, помічник слідчої детально висловив свій план. Відповідно до нього, слідча Михайлова вдень вирушила до церкви, нібито щоб повідомити отцю Саві про новини щодо Генадія:

-Що ви кажете? Боже мій! – отець Сава тричі перехрестився.

-Так, дійсно, хто б міг подумати?

-Шкода убієнних ним жертв. Та й самого його шкода. І для чого він все це зробив?

-Хто знає? А найголовніше, він того самого дня приніс їжу для свого друга Миколи. І сказав, що це ви передали.

-Що ви кажете?

-Так. Ці пиріжки виявились отруєними.

-Господи. І що? Микола їх з'їв?

-Так, з'їв. Тепер до нас завітала перевірка з приводу загибелі затриманого в камері.

-Який жах. Ось мерзотник. Ще й так нахабно брехати.

-Ви не передавали нічого для Миколи? – прямо запитала капітан, даючи священнику формальний шанс зізнатись.

-Ні. Вибачте, для Миколи я нічого не передавав. Я взагалі навіть не знав, що він у вас, – майстерно викручувався отець Сава, хоча, за словами Гени, він в першу чергу повідомив священнослужителя про те, що Миколу забрали до РУМВС.

-Зрозуміло.

-А як загинув сам Генадій?

-Підлітки, схоже, розважались та й перегнули палицю, – ледве стримуючись, щоб не змінити тон в бік сарказму, повідомила вона.

-Який жах.

-Справедливо? Чи не так? Як гадаєте? – офіцерка намагалась спровокувати отця.

-Не судіть, щоб і вас не судили, – стримано і так лицемірно вимовив Сербінов.

-Так, ви маєте рацію. Щось ще можете розповісти про Генадія?

-Та що розповідати? Хорошою він був людиною, освіченою. Часто нам допомагав. Шкода, що ось так його сатана звів з глузду.

-А з покійним Миколою ви не спілкувались? – після цих слів їй кортіло тричі сплюнути через ліве плече та постукати по дереву, адже називати живу людину покійною – не дуже гарна прикмета.

-Теж хороша була людина, але далека від Бога. Матеріаліст. Але й за його душу я буду молитись.

-Добре, Володимире Федоровичу…

-Благаю, для вас я просто Володимир, ну або Сава.

-Добре, всього найкращого, – поліцейська ввічливо розійшлась із вбивцею.

Все було точнісінько як передбачав Лісовий. Ні про яку випічку священнослужитель, за його словами, й чути не чув. А головне, версія про те, що Генадія вбили підлітки, – це вишенька на торті всього плану. Тепер совість Володимира Федоровича повинна солодко спати, адже він почув все, що хотів почути, та має трохи втратити пильність. І тоді, відповідно до задуму, поліцейські й піднесуть підозрюваному сюрприз. Він далеко не дурень, тому так легко себе не видасть.

З настанням темряви машина Михайлової під’їхала до воріт церкви. Вимкнувши фари та двигун, капітан разом з Лісовим ще раз проінструктували Миколу, який сидів на задньому сидінні.

-Все запам'ятав?

-Звісно, Кіро Валентинівно. Я в інституті коли навчався...

-Ти ще й в інституті навчався? – щиро здивувався лейтенант.

-Михайле! – Михайлова докорила підлеглому за те, що перебиває Миколу.

Слідча дістала з сумочки косметичку, якою, відверто кажучи, користується менше одного разу на місяць, і нанесла пензликом на щоки Миколи кілька шарів блідої пудри.

-Ну, як? – з певним задоволенням запитав чоловік.

-Як з музею воскових фігур.

-Ви ж не переборщіть з макіяжем, Кіро Валентинівно. Він ще повинен його впізнати, – зробив зауваження Лісовий.

-Ну, з Богом! – промовив Микола та перехрестився, дивлячись на підсвічений образ Христа на стіні.

Микола вийшов з салону та, озираючись довкола, попрямував до церкви. Його білий силует був помітним здалеку, тому залишитись непримітним чоловікові виявилось досить складно. Схвильовано зітхнувши, слідча спрямувала погляд на світлу пляму, що віддалялась: «Господи, як я тільки на це погодилась?»

Затримавшись після вечірньої служби отець Сава саме закінчував розкладати по полицях книжки. У нього видався досить важкий день, через що йому кортіло якнайшвидше дістатись додому й лягти спати, щоб прокинутись завтра з чистою совістю та продовжити жити далі. Раптом посеред зали він побачив білу постать, яка заклякла на місці, спрямувавши свій погляд в бік образу Івана Предтечі. Отець не відразу впізнав обриси обличчя гостя, однак, підійшовши ближче, жахнувся: