Частина 6

-Продовжуй, Миколо, – водячи ручкою на папері, Лісовий записував важливі покази свідка.

Ніхто й гадки не мав, що тим ранком вбивця був безпосередньо перед очима у слідчо-оперативної групи, і вони так просто його відпустили. Адже Кіра сама казала Генадію, що вбивця завжди повертається на місце злочину і міг бути десь там. Вона тоді ще не здогадувалась, наскільки була права.

-Саме так Генка і каже, мовляв: «Я месія!».

-Месія?

-Так. І що прийшов він на нашу Землю, щоб очистити її.

-Від кого?

-Ну, в двох словах, нібито від «непотребу», який даремно небо коптить.

-Цікаво, – Михайло відірвав очі від бланка, піднявши їх на Кіру Валентинівну.

-Що, мовляв, Бог покликав його впливати на життя людей. Що всі ці, як він казав, «загублені душі» – всі вони незабаром пізнають гнів Господній.

-Так і казав?

-Так, так і казав, – Микола справляв враження людини з розвиненим колом знань та поглядів. Можливо, якби не його соціальне становище, він би легко знаходив собі співрозмовників, бо щось у його неординарному складі розуму було привабливе.

-А він це казав тверезим чи під градусом? – зрозумілою всім жаргонною мовою запитав Лісовий.

-Та, по-різному. Бувало, що й тверезий свої релігійні промови декламував про те, що не можна так жити, і що Бог всіх покарає. Ну, а коли заллє за комір і починає волати, що він месія, то я просто казав йому, щоб йшов спати, от і все. От тільки казав він це завжди з таким серйозним виглядом, що аж мурашки бігали по шкірі.

Виходячи зі слів Миколи, Генадій давно уявив себе ледь не намісником Всевишнього, який прибув до людей, щоб втілювати Його волю. Часто висловлював думки про неправедний спосіб життя співвітчизників, про їхню піддатливість сатані, про гріх, який на них висить, і який вони одного разу все ж таки спокутають. До Миколи, до речі, «месія» був більш поблажливим. Можливо, через те, що той не міг піддаватись спокусам через проблеми зі здоров'ям. І навіть пропонував йому кілька разів доєднатись до його благої місії, про суть якої ніколи нічого конкретного не розповідав. Але тепер все було більш-меньш зрозуміло.

Катарсис – те саме очищувальне полум'я, яким Гена вирішив звільнити світ від грішників. Тільки забув він, що за своєю сутністю мало чим від них відрізняється, але це не заважало йому звеличувати себе над іншими.

-І ти подивись, як маскується. Перед нами весь такий жалісливий був. А насправді...

-А насправді і нас він теж вважає негідними його благодатної уваги, – сухо і з сарказмом відзначила Михайлова.

-Що ж, інформація про нього у нас є. Тепер можна оголошувати в розшук. Не думаю, що він вже десь в аеропорті чекає на рейс до Багамських Островів, а от на вокзалі чи десь у вантажних потягах зустріти його можливіше. Підключаємо всіх, хто вільний.

Назрівала масштабна операція з пошуку дійсно небезпечного злочинця. Виявилось, що не тільки діти впливових чиновників здатні завдати шкоди безпритульним, вважаючи їх людьми другого сорту. Серед волоцюг також є ті, хто вважає себе вищими за братів по нещастю, хай навіть це викликано таким психічним розладом, як у Генадія. Тому, якщо його й знайдуть, то максимум відправлять на примусове лікування до психіатричного закладу. От тільки його ще потрібно знайти. Хто знає, що буде, якщо він дістанеться до іншого міста? Познайомиться з місцевими безхатьками, увійде в їхню довіру, а потім бац – і чергове масове вбивство. Адже якщо він вирішив чистити Землю від грішників – мало що здатне його зупинити.

Найприкріше, що тепер завданням поліцейських буде перевірка всіх бомжів у всіх містах, щоб знайти небезпечного вбивцю. А знаючи, що багато патрульних поліцейських не дуже полюбляють контактувати з жебраками, то це може суттєво вплинути на пошуки підозрюваного. В результаті, якщо Гена все ж залишить місто, можна вважати його навіки зниклим, і дізнатись про його місцезнаходження вдасться лише за слідом із трупів. Та й до того ж, якщо це будуть бомжі, то експерти на місцях не надто прискіпливо розбиратимуться, що є причиною смерті. Така гірка правда поліцейського життя.

Раптом на столі слідчої задзвонив телефон. Піднявши слухавку, вона мовчки слухала голос з динаміка, паралельно розглядаючи пейзаж за вікном. Але за мить різко перевела погляд на помічника. Поганий знак, який Лісовий впізнавав відразу. Це значило, що щось трапилось і їм потрібно терміново їхати.

-Зрозуміла, виїжджаємо, – промовила Кіра, вже встаючи з-за столу.

-Що там? – запитав Михайло, не очікуючи на гарні новини.

-Ще один труп, цього разу на галявині, зовні схожий на безхатченка.

-Овва! Він вирішив кожного дня когось вбивати? – обурення Михайла можна було зрозуміти.

-Гадки не маю, поїхали! Може, він ще десь поблизу, і нам вдасться його наздогнати.

Микола зацікавлено спостерігав, як поліцейські збираються на виїзд. В той же час йому стало боязко виходити на вулицю, адже наступною жертвою може стати він.

-А що мені робити? – сором'язливо запитав Микола. – Назад до камери?

-Ні, Миколо, в камері ми тебе тримати більше не маємо права. Тобі доведеться йти на вулицю. Але ти не хвилюйся. Завдяки тому, що ти нам сьогодні розповів, ми його незабаром затримаємо.

-Ох, – прикро зітхнув гість. – Тож, пиріжки ці, ви кажете, неїстівні? Так?

Волоцюгу можна зрозуміти. Голод гірший за отруту. Тому Кіра взяла контейнер з гречкою та сосисками, який принесла з дому, та пересипала його до канцелярського файла. Схоже, знову їй доведеться відмовитись від сніданку. Хоч би це не стало звичкою.

-Михайле, у тебе є ложка? – спитала Кіра.

-Ложка? – з подивом глянув на неї лейтенант.

Навіть якщо вона у нього й була, йому найменше кортіло віддавати її Миколі. І те, що він, можливо, її колись поверне, лейтенанта не дуже заспокоювало.

-Так, он чайну давай. Чайна ложка тобі підійде, Миколо?

Чоловік сором'язливо усміхнувся, відчуваючи радість від того, що невдовзі поїсть.