Частина 5

Увійшовши до кабінету, помічник слідчої лейтенант Михайло Лісовий засмикнув штори, від чого навколо стало темно. Увімкнувши комп'ютер, офіцер перевірив рівень води в електрочайнику та потягнувся за баклажкою.

Капітан Михайлова прибула через п'ять хвилин, зустрівши підлеглого, який саме викидав до смітника чайний пакетик.

-Чому так темно?

-Та нормально, наче.

-Відкрий штори. На вулиці ранок, а у тебе тут немов ніч.

Неохоче підійшовши до вікна, лейтенант із таким самим бажанням запитав шефа:

-То що тепер буде?

-Ну, зважаючи на те пекло, яке відбувалось вчора в кабінеті у Сергія Івановича, буде, як мінімум, весело.

-Весело? А нас після того не звільнять? – пригніченим тоном поцікавився чоловік.

-Розумієш, Михайле, в чому справа. Давай, я тобі дещо поясню. Ось ти зараз боїшся втратити роботу, так?

-Ну, так. Що Діна скаже?

-А ти уяви, що можуть втратити ті, хто вчора тут розлючено тупотів по коридорах? Хіба стали б вони так люто верещати, якби не боялись за свої шкури? Адже всі ці докори, всі погрози, що ми з тобою вчора вислухали – вони ж лились в наш бік через відчай. Ти бачив, як поводили себе всі ці хазяї життя? Це були звичайнісенькі щури, загнані в куток.

-Але ж щур, загнаний в куток, може й...

-Може. Але все одно хвіст його вже стискає важкий міцний журналістський черевик. І та фраза, яку нам вчора, виходячи, кинув той прокурор, мовляв, у будь-якої дії є наслідки –  це ж він мав на увазі не тільки нас, але й себе. Розумієш? Яке осине гніздо ми з тобою розворушили. Скільки нервів тепер зіпсували цим зажерливим чиновникам.

-Ох, не подобається мені це.

-Михайлику! От скажи відверто! Ти шкодуєш про те, що ми вчора зробили?

-Ні!

-Ось! Тому не переймайся тим, що буде потім. Тепер хвилюватимуться вони. Та й до того ж, хіба тобі не цікаво, що буде далі?

-Цікаво.

-Ми з тобою, Михайлику, зараз пишемо історію, – з задоволеним виглядом промовила поліцейська, відкинувшись на спинку стільця і схрестивши на грудях руки.

Михайло, поставивши на стіл червоно-чорну чашку з гарячим чаєм, спрямував погляд на Кіру:

-Щось мені підказує, що саме на цей результат ви й сподівались.

-Про що ти?

-Вчора вдень ви мені розповідали, що все це робиться виключно для впіймання вбивці безпритульних. Але тут, схоже, справа в чомусь іншому. Вам просто кортіло провчити дітей, які втратили зв’язок із реальністю. Однак, піддавшись емоціям, ви відволіклись від пошуку злочинця. А він, між іншим, досі гуляє на волі, поки ми витрачаємо час на виховні заходи для молодого покоління.

-Заспокойся!

-Я спокійний, – відповів офіцер, сьорбнувши свого солодкого чаю та подивившись у вже відкрите вікно.

Михайлова впорядкувала думки та спробувала методично викласти підлеглому подробиці ситуації, яка склалась:

-По-перше: так, я дійсно не приховую, що радію тому факту, що малоліткам, а головне – їхнім батькам дістанеться на горіхи, наскільки це можливо. Крім того, я знаю, що ти цьому теж радий, хоч і боїшся втратити погони. По-друге: нагадую тобі, що ми перевіряємо всі версії масового вбивства і відпрацьовуємо всіх підозрюваних. І думка про те, що ці диваки причетні до позбавлення життя безхатьків не була безпідставною.

-Ну, той що ми маємо? Ми когось затримали? У нас хтось сидить в камері?

-Поки ми вчора працювали в тій будівлі, Сергій Іванович зібрав у себе всіх впливових батьків: і з міськради, і з прокуратури, і бізнесменів…

-Це я знаю!

-Не перебивай. Він роз'яснив їм ситуацію, в чому підозрюють їхніх дітей.

-А вони що?

-Вони сказали, що поговорять із ними та дізнаються, що їм про це відомо.

-Ну, так, а чого вони тоді так обурились, коли ми їхніх нащадків доставили?

-Тому що не знали, що їхніх дітей затримають, як злочинців. Вони ж думали, що все вирішиться тихо. Як у них зазвичай робиться.

-І у нас теж.

-Ох… – задумливо зітхнула Кіра.

В цей момент двері кабінету відчинились, і на порозі з'явився сержант:

-Кіро Валентинівно, ви вже прийшли?

-Так, Гаврилов, що ти хотів?

-Там цей ваш…

-Микола? Прокинувся вже?

-Так, давно.

-Під душ його зводив?

-Так, і речі ваші віддав.

-Ну, то веди його сюди.

-Зараз.

Лісовий з подивом глянув на слідчу.

-Так, Михайле, душ! Чи ти хочеш, щоб він нам тут смердів на весь кабінет?

-Та я ж нічого проти не маю.

-От і добре.

-Просто, ніколи не помічав за вами такої…

-Людяності?

-Я не це мав на увазі.

-А що? Незвично, щоб я до когось виявляла співчуття? Ну, звичайно ж! Я ж перевертень. Хутром вкрилась вся.

-Та до чого тут це?

-Добре, вибач. Ранок якийсь напружений, – взявшись за скроні кінчиками середніх пальців і масуючи їх круговими рухами, заспокоїлась Кіра.

Останнім часом вона часто нервувала, що для неї було незвично. Зазвичай стримана, жінка раптово стала частіше піддаватися емоціям. Можливо, особливості жіночого організму знову дають про себе знати, або щось інше.

-До речі, надійшов висновок експерта, – раптово згадав Михайло, дивлячись на папери, що лежали на столі.

-Добре, то й що там?

-Отрута, якою вбили цих панів – стрихнін.

-Господи, який хрестоматійний випадок.

-Ну, речовина ж доступна. Міститься в більшості щурячих отрут і не тільки.

-І собаку теж отруїли ним?

-А собаки до нього особливо чутливі.

-Цікаво.

Микола увійшов до кабінета в майже новому, зовсім не зношеному одязі, який Кіра принесла з дому. Дівчина вирішила більше не зберігати речі, що залишились від чоловіка, і тому принесла їх для того, кому вони потрібніші. Жовта футболка й сірі спортивні штани трохи висіли на худорлявому тілі Миколи, зовсім як на Йосипі в останні місяці життя. Від цього Кірі стало досить сумно, адже статура в обох чоловіків здавалась досить схожою.