Частина 4

-Так, хитайся більше. О, ось так. І впади! – тихо промовляла Кіра, дивлячись на колегу з вікна покинутої будівлі.

Лісовий, одягнений немов волоцюга, що проклинає долю, і зображаючи нетверезу ходу, прямував до місця, де вже чекала група оперативників. Малолітки, як і казала мати Костянтина, насправді проводили час на спортивному майданчику, але займались вони там зовсім не спортом. Вмостившись на бруси, молоді люди розпивали слабоалкогольні напої та енергетики з бляшанок, увімкнувши на всю гучність російський реп на Bluetooth-колонці. Той, що у футболці Supreme і з зачіскою, яка нагадувала мішок для сміття, одразу помітив і вказав іншим на рухому ціль, бо сидів вище за всіх обличчям до галявини. Шайка одразу ж покинула спортивний інвентар.

Михайло, до речі, досить талановитий актор. Рвана куртка була йому на два розміри більша, що чудово доповнювало образ. Черевики теж були завеликі, а постать, за порадою капітана, він викривив надмірною сутулістю. Відмінна акторська гра, так і хочеться подати на прожиток. Але головне – це натягнута на очі шапка з випираючим доверху «плавцем». Ну, і, звісно, величезна потерта торгова торба в клітинку, яка здобула популярність у торговців часів 90-х.

Зграя хижаків, вимкнувши музику, продовжила спостерігати за наживкою, не випускаючи з рук напої. Вони повільними кроками, озираючись навсібіч, йшли за ним, насолоджуючись, подібно леву, який переслідує поранену антилопу.

-Давай, Михайлику, швидше сюди! І хитатись не забувай. Так, молодець, – Кіра продовжувала бурмотіти собі під ніс, виглядаючи із засідки.

Щойно помічник слідчої хиткою ходою зайшов всередину недобудованої будівлі, школярі прискорили крок, стрімко скорочуючи дистанцію. На їхніх дитячих обличчях явно засяяли усмішки. Невже таке задоволення їм приносять знущання над беззахисною людиною? Лісовий, зайшовши в дальню кімнату так, щоб його було видно з входу, кинув сумку на підлогу і просто сів на неї, очікуючи мисливців. Останні ще не здогадувались, що здобиччю тут є саме вони. Варто було підліткам побачити псевдобезхатька, як вони з гучним сміхом рушили до нього, в одну мить оточивши. Найнижчий і, можливо, наймолодший з сімки хлоп'яків одразу дістав телефон і почав знімати те, що відбувається, на камеру.

-Привіт!

-Що вам треба? – хриплим голосом пробурмотів поліцейський.

-Просто поговорити! – в діалог вступив один – той, що спочатку помітив жертву. Всі інші просто спостерігали й усміхались.

-Про що говорити?

-Що ти тут робиш?

-Живу тут.

-А хто дозволив тобі тут жити?

-А кому я заважаю?

Дітлахи переглянулись між собою, ще сильніше натягнувши їдкі посмішки.

-Нам заважаєш.

-Яким чином?

-Ходиш тут, смердиш. Ти ж не миєшся!

-Відчепіться, хлопці.

-Ти що? Ох..(нецензурне слово)? Ти як зі мною розмовляєш? – усмішка вмить зникла з обличчя юнака, а очі наповнились злобою та ненавистю.

-Що вам треба?

-На коліна став! Швидко!

-Ага, зараз!

-Ти що, не зрозумів? На коліна став, тварино! – малий дістав з бананки пневматичний пістолет і націлив його в бік голови жертви.

-Ти чого? Забери!

Все, що відбувалось, один з них вже давно знімав на свій популярний американський телефон останньої моделі. Раптом за спиною Лісового затріщав електрошокер, від чого він миттєво скочив на ноги. В цей момент з-за кутка в кімнату з криками ввалились четверо оперативників і Кіра. Дітлахи завмерли від страху. Ні в кого з них навіть думки не було тікати. Це не ті шпанюки, які від слова «Шухер» розбігаються в різні боки. Вони знають, що за їхні «забавки» їм не буде ніякого покарання, тому навіть не збирались тікати. Семеро школярів з подивом витріщились на поліцейських.

-До стіни, хутко!

-Руки від мене прибери, бомжара!

-Для тебе – лейтенант бомжара! – і тут Михайло не втратив почуття гумору.

Всіх школярів поставили обличчям до стінки, а з вулиці вже покликали понятих свідків для оформлення затримання. Плюс, до ювенальної превенції навмисно зателефонували тільки зараз. Таким чином слідча виграла трохи часу.

-На якій підставі ми затримані?

-Загроза життю та здоров’ю співробітника поліції.

-Так ми ж не знали, що він співробітник поліції.

-А якби знали, то не направляли б пістолет?

-Ну, так.

-Тобто, за вашою логікою, в інших людей можна цілятись зі зброї?

Малий замовк.

Кіра забрала телефон у хлопця, який знімав, і почала переглядати галерею відеозаписів.

-Ти кожного разу у них оператором прцюєш?

-Це моє! Ви не маєте права!

Дівчина у відповідь на це лише методично гортала відео. Там і справді було багато роликів з нападами на бомжів. Деяких вони били, в деяких стріляли. Одного навіть підпалили і, сміючись, спостерігали, як він намагається загасити на собі полум'я. Чужі страждання приносили хвору радість підліткам. Знайшла й відео, про яке розповідав Генадій, де одного з нині вбитих зграя звірят оточила на галявині. Вони спершу били його шокером. Цілились в шию, а коли той впав, стали наносити удари ногами по голові, словесно принижуючи чоловіка. Робили вони це з такою жорстокістю та ненавистю, ніби волоцюга зробив їм щось погане. Вони просто знищували його, катуючи ударами ногами й електрошоком.

Михайловій через злість хотілось розбити телефон. Після цього побити до напівсмерті самих підлітків, однак вона швидко взяла себе в руки, адже через службовий обов'язок доводилось стикатись і не з таким. До того ж, у цих непрактичних смартфонів відсутній слот під карту пам'яті, і всі відео зберігаються в пам'яті телефона. Тому розбити його – означає пошкодити докази для гучної резонансної справи, яку, дуже бажано, щоб роздули місцеві ЗМІ. Кіра про це подбає.

-Ти знаєш, хто мій тато?

-Ану, розкажи.

-Він прокурор! Знаєш, які у вас потім проблеми будуть?

-Прокурор? Ого, ну, це серйозно. А тато-прокурор знає, чим ти займаєшся?