Частина 2

Людей біля церкви майже не було. Вкритий позолотою купол відбивав світло червневого сонця. Так тихо навколо, і тільки зелене листя шелестить від вітру. «Скоро Трійця», – подумала Кіра, оглядаючи óбрази святих, зображені на стінах храму. Хто приходить сюди? Віряни, які впустили Творця до своєї душі і намагаються жити праведно? Чи просто грішники, які вважають, що періодичне відвідування храмового приміщення дозволить їм після смерті потрапити до місця з м’яким кліматом? Кіра не була віруючою, однак атеїсткою її теж назвати було складно. Принаймні, вона вірила, що її життя їй не належить, і від цього ставало трохи спокійніше. Менше відповідальності відчувалося на жіночих плечах. Але все ж, деякі моменти минулого вона ніколи не пробачить долі. Ті моменти, в які, як вона впевнена, «нелегка» обійшлась з нею вельми несправедливо, якщо не сказати – жорстоко.

-Отець Сава? – тихим спокійним голосом запитала вона чоловіка середніх років у рясі та з чорною густою бородою, який вийшов з дверей.

-Так, дочко моя, що у тебе трапилось? – поглянув на неї по-батьківськи священник.

-Мене звати Кіра Михайлова, я слідча Шевченківського райвідділу поліції.

-Що ж, я отець Сава. В миру – Володимир Федорович Сербінов. Чим можу допомогти?

Розповівши про ранкову знахідку двірника, дівчина почала розпитувати про безхатьків, які, за словами одного з них, періодично збиралися біля церкви.

-Так, звісно, тут, як і біля будь-якого Божого дому, збираються стражденні, від того і названі в народі «убогими».

-Що ви можете про них розповісти?

-Та що про них розповідати? Різне в житті у людей трапляється. Різні дороги їх сюди приводять. Як правило, їх тут можна зустріти вранці, коли починається служба. Парафіяни їм завжди допомагали, хто чим міг. Вели себе мирно, тихо, нікому особливо не заважали. Шкода, що таке сталося. Буду молитися за їхні душі.

-Ви впевнені, що вони нікому не заважали? Адже нещодавно тут, кажуть, був скандал. Якийсь з ваших парафіян накинувся на волоцюг, начебто ті щось відібрали у його доньки.

-Так, Костянтин.

-Ви його знаєте? Хто він?

-Звісно, він часто відвідує наш храм. І донька його до нас у християнську школу ходить щонеділі.

-Розкажіть про нього.

-Досить порядна людина. Його дружина, мати дівчинки, померла п'ять років тому від раку. І тепер він сам виховує доньку. Намагається, як може, вберегти її від згубного впливу сучасного світу.

-Знайоме, – подумала про себе Кіра. – Ви добре його знаєте? Часто бачили його в гніві?

-Ні, що ви? Він достатньо добрий і порядний чоловік. Не можу уявити, що вам про нього розповіли, але вбивати цих безпритульних він точно не став би.

-Ніхто й не звинувачує його у вбивстві. Просто мені б хотілось з ним поговорити. Не скажете, де він живе? Або працює.

-Точної адреси я не знаю, але у них в дворі є магазин, яким Костянтин володіє. Там іноді може за прилавком бути його мати, тому, запитайте на місці. Магазин «Ірина» на вулиці Гоголя.

-«Ірина»?

-Так, на честь його покійної дружини.

-Зрозуміло, а скажіть ще. Один з бездомних – Генадій, він стверджує, що цю ніч провів тут. Ви можете це підтвердити?

-Так, він був тут. Прийшов майже одразу після того, як стемніло, і допомагав мені в бібліотеці. Десь до пів на другу.

-А потім?

-А потім я розташував його на ночівлю на дивані, і він залишився тут до ранку. Потім, коли я прийшов о шостій годині, він прокинувся. Я його трохи нагодував, чим Бог подав, і він пішов.

-Зрозуміло, дякую. А ви з усієї їхньої компанії тільки з Генадієм спілкувались?

-Розумієте, Генадій відрізняється від інших. Є в ньому певна одухотвóреність.

-У якому сенсі? – капітану стало цікаво.

-Ну, розумієте, можливо, не можна так казати, адже судити когось може тільки Бог, але більшість з них самі винні, що піддалися на спокуси сатани, через що і опинилися в такій ситуації. Пияцтво, безвідповідальний спосіб життя, невизначеність життєвих пріоритетів – це основні причини того, чому вони опинились на вулиці. Генадій, на відміну від них, досить освічений та начитаний. З ним, хоча б, є про що поговорити. І шкода, що у нього такий син, який колись заклав батьківську квартиру під заставу, через що він врешті-решт став тим, ким є зараз.

-А де ж сам син?

-Виїхав. Живе тепер за кордоном.

-В Європі?

-Ні. Там, – священник вказав пальцем на схід.

-Зрозуміло. Дякую вам.

На шляху до автомобіля Кіра ще раз поглянула на людей, які підходили до церкви. Жінка в міні-спідниці, але обов'язково з вкритою хусткою головою, яка так несамовито хреститься біля входу. «Судити має право тільки Бог» – згадались їй нещодавно почуті від священнослужителя слова

***

За прилавком продовольчого магазину слідча заскочила безпосередньо власника. Відверто кажучи, вона не очікувала, що там буде саме він, і тепер їй доводилось бути обережною. Адже, можливо, зараз перед нею стоїть вбивця шести людей, і цієї миті дуже важливо його не злякати. Ще в машині вона написала Михайлу про те, де вона знаходиться, і щоб той їхав сюди. Але часу було обмаль, і поки сліди ще не охололи, треба було за ними йти.

-Доброго дня, це ви Костянтин?

-Так, я.

-Мене звати Кіра Михайлова, я слідча Департаменту карного розшуку Шевченківського РВВС. Приділите мені кілька хвилин?

-Що сталось?

-Я завітала з приводу телефону, який вкрали у вашої доньки, – вона вміло приховала справжній привід для візиту.

-Ми не писали заяву.

-Я знаю. До нас звернувся отець Сава, який був свідком вашого конфлікту з жебраками. Розкажіть, що вам відомо? Як це сталось і коли?

-Ми не будемо писати заяву.

-Послухайте, якщо ви маєте намір самостійно розібратись з кривдниками вашої доньки, то ризикуєте порушити Кримінальний кодекс України. Тому, скажіть, хто це зробив, і ми візьмемось за це відповідно до закону.