РОЗДІЛ 29. СЦИЛЛА ТА ХАРИБДА.

29 лютого 1920 року.

Уся, надзвичайно пильна в цей момент, увага червоно-коричневої абіссінської худорлявої кішки, яку, необхідно згадати, через її непривабливість, а також наявні справді гострі кігті та не менш гострі зуби, бездомні жителі тієї вулиці в місті Прага називали Сциллою, нині була невідривно звернена в бік відносно маленької сірої сукупності живої матерії – в описувані миті очі Сцилли справді були схожі на два невпинно сяючі світлячки: її нюх відчув слід миші. У Сцилли не було господаря – вона була цілком підпорядкована сама собі, а відповідно й власним інстинктам: і тим не менш, незважаючи на відсутність тієї самої живої істоти, яка так чи інакше турбувалася б про вельми незавидне життя того кровного нащадка єгипетської богині Бастет, Сциллу на цій вулиці знали всі – серед її меж не було жодного будинку, звідки б не прогнали Сциллу. Саме з цієї причини єдиним безпечним притулком, а відповідно й єдиним спокійним місцем проживання, для червоноликої Сцилли стала підземна каналізація – це місце рясніло їжею й у ньому не було людей. Що ще було потрібно тому, головна ознака чийого життя звучала досить просто – первісність? Отже, мимоволі розгледівши серед просторів міської підземної каналізаційної інфраструктури вкрай явне уособлення їжі, а відповідно й ситості, обережна Сцилла неквапливо наближалася до тієї самої істоти, чий лик, як і її життя, був істотно сірим: відчувши, не без допомоги, своєю чергою, наявних у своєму єстві природних інстинктів, маленька миша з невимовним стрімкістю покинула ті вкрай смердючі місця, які були її рідними пенатами. Сцилла з не меншою ж квапливістю, немов моряк, який із несамовитим завзяттям прямує із приречених меж потопаючого корабля, попрямувала за нею – через кілька миттєвостей вони, переслідувач і переслідуваний, хижак і жертва, вже перебували серед вузьких просторів однієї з вулиць Праги, що безперервно хвилюються: саме там вони вперше познайомилися з темно-сизою кішкою породи шартрез Харибдою – це ім'я було присвоєно тій її господарем, професором історії, пристрасним шанувальником Гомера і Плутарха тоді, коли, будучи ще маленьким клаптиком енергії, що несамовито тремтіла, вона досить якісно розворушила ретельно впорядкований кабінет, такий собі корабель Одіссея, раніше згаданого служителя культу Кліо. Мідно-жовті, медові очі Харибди невпинно вп'ялися в тих, хто, раптово побачивши випадкового свідка невипадкової життєвої сцени, що перебуває нині на одному з підвіконь старовинного будинку, на кілька миттєвостей завмерли – вони з нетерпінням очікували того самого результату, створення якого нині цілком залежало тільки лише від Харибди: яке рішення вона нині прийме – приєднатися до вищезгаданої драми чи залишитися осторонь. Слід визнати, що перед Харибдою не було вибору – від одного з варіантів її позбавив інстинкт, а тому рішення було прийнято замість неї її ж природою, а вірніше природою речей, яка найбезпосереднішим чином існує в нашому світі: Харибдою нині повністю керував інстинкт – інстинкт життя, який, своєю чергою, складався з більш дрібних інстинктів, подібно до того, як Рим складався з діоцез. Анітрохи не зніяковіла Сцилла з вельми зухвалим забарвленням подивилася на Харибду – її єство вже повною мірою звиклося з тим, що йому безперестанку, щодня слід відстоювати своє право на існування, а тому цей випадок не повинен був стати винятком: ту червоно-коричневу абіссінську кішку виховала вулиця, а тому й навчила її чого їй слід бажати, а чого слід уникати. Темно-сиза ж Харибда, відчувши подібного роду погляд Сцилли, відносно зніяковіла, проте, через повне панування над її єством первісного інстинкту, так само не бажала поступатися своєму новоявленому супротивнику, як вона вважала, свою новоявлену здобич. Мідні очі вп'ялися в очі алюмінієвого кольору – в очах одне одного вони побачили те саме життя, про яке кожен із них нічого не відав: у ту саму годину, коли Сцилла бачила в очах Харибди чистоплідне життя, Харибда ж, своєю чергою, бачила в очах Сцилли надзвичайно грубий побут в оточенні блох і клопів; перша пізнавала в очах другої такі поняття, як “любов”, “тепло”, “ласка”, друга ж пізнала в очах першої що означає “ненависть”, “презирство”, “огида”; перша осягла в очах другої, що чоловіки, подібно до таких благосних простих жінок, можуть випромінювати щодо кішок щиру ніжність, а не тільки лише побої й образи, друга ж дізналася з очей першої, що жінки бувають щирими, а не тільки лише закостенілими виробниками якісних лестощів… Їхні ні на мить не змовкаючі палаючі, немов Етна, інстинкти в цю мить дивилися одне в одного й одне на одного, прагнучи відшукати один в іншому певні схожості та відмінності: одноманітний інстинкт був настільки різноманітний у ці миті – один із них несамовито бажав втамувати голод, другий же з них, в ім'я розваги, щиро не бажав дозволити здійснити те першому. Першого з них зробив хижим голод, другого ж – хижість першого… Ще мить і сіра миша цілком розвіяла те саме замішання, яке на кілька миттєвостей перервало активні дії у відповідному акті справжньої п'єси – вона взяла на себе цю відповідальність: почалася погоня!..

І самі не помітивши як вони опинилися на території величного Рудольфінума, нині діючі персонажі того спектаклю на незначну кількість часу призупинилися для того, щоб почасти оцінити навколишнє їх наразі оточення, а також і для того, щоб почасти перевести подих, що збився через довге й енерговитратне переслідування. Рудольфінум – величне творіння людських рук, людського розуму й людських почуттів! Дивлячись на його надзвичайно витончені форми, маленька миша, Сцилла і Харибда, через обмеженість своєї свідомості, не відчули себе нікчемними й безпорадними – їм не були притаманні пересуди цього світу! Для них Рудольфінум був тим же, чим була для них печера, скеля або ж дерево – у найгеніальніших речах і предметах, а також будівлях, вони бачили не більше, ніж річ, предмет, сукупність атомів, своєрідну матерію. Вони не наділяли душею й духом предмети й матерію – те, до чого зі священним, сакральним трепетом боявся доторкнутися всяка людина, було найбезпосереднішим плацдармом і полігоном для дій та існування цих творінь Божої волі. Дивлячись на велике, вони не усвідомлювали його велич – вони нездатні були усвідомити цінність того, що було цінним тільки лише для людини, що вкотре підтверджувало той факт, що людина надає цінність тому, що не є цінністю для природи й тварин: одним із прикладів цього є золото або, якщо завгодно, гроші. І тим не менш, вивчаючи своїм поглядом велике для людини, вони в цю мить не відчували жодної зневаги стосовно себе, вони не вважали себе дурними чи ж розумними – вони були самими собою і в цьому була їхня даність: вони розуміли цей видимий навколишній світ і це оточення по-своєму – ніхто на цю годину, з точністю до йоти, не міг сказати, що вони були абсолютно праві або ж вони помилялися. У цю мить вони жодним чином не замислювалися про те, хто саме створив цю архітектурну споруду, коли і яких зусиль він докладав – їм це було нецікаво: у них були вони і цей світ, у якому вони повинні були жити, існувати й вінчати своє існування вираженням власних інстинктів, думок і почуттів. Як імена тих, хто створив це диво? Їм – все одно! Чому імена творців віддаються забуттю, на відміну від їхніх геніальних творів? Хіба їм, маленькій мишці, Сциллі та Харибді не все одно? Але… все ж таки!.. вони користувалися цими творіннями, а вірніше використовували їх для реалізації свого буття – воно впливало на їхні вчинки та дії: якби тут і зараз не було б цієї будівлі, чи перебували б вони нині тут чи ні? Творці… творці… Втім, чи не все одно, хто створив кулькову ручку, коли тобі терміново необхідно написати листа? Чи цікавить це тебе тоді, коли ти користуєшся цим загальнодоступним благом, відчуваючи при цьому певні почуття або ж думки?.. Мить, ще мить… По закінченні кількох миттєвостей, у гонитві за раніше згаданою сірою мишкою, долаючи уступ за уступом, Сцилла й Харибда опинилися всередині величного Рудольфінума над тим самим панорамним вікном, яке є вінцем його виняткового творіння: маленька миша перебуває на самому центрі прозорості того, Сцилла й Харибда поступово наближаються з двох різних сторін одне до одного – з їхніх єств випромінюється ричання. Маленька миша завмерла. Невже це кінець? Невже таке закінчення її земного існування? Востаннє важко зітхнувши й подумки попрощавшись із цим світом, вона звернула свій погляд униз, у прозорість того скла – внизу, подібно до того, як біля неї, люди, ці двоногі тварини. Але хіба в ній, маленькій миші немає великих, великих інстинктів, подібних до тих, які нині киплять у Сциллі та Харибді, а також у тих людях, які нині настільки дзвінко й невпинно вимовляють там, унизу, ці велеречиві слова?! Ні, вона буде боротися за своє життя, до самої останньої миті, до самої останньої секунди!