РОЗДІЛ 28. ДИТИНА ВІЙНИ.

28 лютого 1998 року.

Алтин Маркович з'явився на світ під гуркіт фанфар бога війни. Його мати відчула цього дня біль двічі – перший раз через народження свого сина, другий же раз через власну загибель. Свавільна сербська куля в єдину мить позбавила життя ту, хто ще кількома митями раніше дарував цьому світові нове життя. Алтин Маркович сьогодні досить гучно ридав – нині він позбувся не тільки лише тепла й любові матері, а й несвідомо усвідомив, у який саме світ він прийшов. Цей світ був грубим і жорстоким – він був нещадний навіть до дітей. Втомившись ридати, Алтин Маркович озирнувся – біля нього нікого не було, ніхто й нічим не міг допомогти йому. Ось яка гостинність планети під назвою Земля. У той самий час, поки раніше згадана маленька беззахисна дитина перебувала в дитячому ліжечку, його мати, із наскрізним отвором у грудях, розташовувалася в калюжі власної крові на підлозі – вона, як і його батько, була вбита сербами. Він подивився на свою матір – це була молода красива жінка двадцяти трьох років: дивлячись у цю мить на неї, десь усередині себе він відчув якийсь зв'язок із цією жінкою, однак він не міг усвідомити, не міг зрозуміти, що вона є його матір'ю – він був до такої міри малий, що в ньому ще не зіграли перші нотки людських інстинктів. Безмовно й довго він дивився на цю картину. Раптово, його ніжна плоть відчула голод. Алтин Маркович знову заплакав. Його маленькі руки затремтіли, немов крила в пташеняти, яке щойно залишило свої рідні пенати. Безперервно тремтячи, вже всім тілом – руками й ногами – Алтин Маркович мимоволі обернувся на інший бік, де його руки намацали щось залізне й щось паперове: то були людські гроші – маленький хлопчик, жодним чином не знаючи справжньої природи цих речей, потягнув їх до свого рота й цілком обдав їх своєю вологою з ротової порожнини. Через кілька миттєвостей у нього заболів живіт. Почавши досить хаотично розмахувати руками на всі боки, він викинув зі своїх рук круглу монетку, яка впала на підлогу, що була почасти забруднена кров'ю його матері – Алтин Маркович ще не розумів значення цих папірців і цих монет: йому була ще невідома суть того, через що одні люди найбезжальнішим чином позбавляли життя інших людей. Він кинув туманний, ще не дозрілий, свій погляд услід за монеткою – він знову побачив свою матір. Він ще не здатний був її любити, як ніколи не полюбив він її й згодом – його єство любило в собі залишену пам'ять про неї. На раніше згаданому ліжечку перебувало нині все те, що було на цю годину найбільш цінне для його матері, з чим вона бажала якомога швидше втекти від тієї війни – він сам і гроші. Так, Алтин Маркович, мимоволі осягнувши перші сюжети людського життя, а також набувши перший людський досвід, через незначну кількість часу заснув – низка подій промайнула перед його очима: йому снилося, як він робив перші кроки, дорослішав, поступово ріс, пішов до школи, переїхав до іншої країни, одружився – він тільки лише заплющив очі на кілька миттєвостей, а вже подорослішав… Так швидко, так стрімко все сталося! Ні, це був не сон!

Ось він, сьогодні, 28 лютого 2023 року вже перебуває в одному з коридорів територіального центру соціальної підтримки та комплектування – рівно 25 років минуло з тієї самої хвилини, коли він з'явився на світ, коли він позбувся матері, коли сербська поліція почала наступ на армію визволення в Косово: сьогодні, як і 25 років тому, в цьому світі була війна, тільки вже дещо в іншій країні, громадянином якої він нині був! Коли він народився, війна застала його в Косово, зараз же, коли він став громадянином України – в Україні!

Досить різким рухом протерши очі, він акуратно постукав у двері одного з кабінетів – із-за дверей до нього долинуло суворе і, здавалося б, незворотне: “Увійдіть!”. Впевнено переступивши поріг того кабінету, він розгледів перед собою чоловіка, офіцера, тридцяти років і жінку в цивільному одязі сорока п'яти років – проживши не один день на цій землі, а відповідно й чимало побачивши, Алтин Маркович одразу ж дійшов висновку, що вони були коханцями: її красномовні погляди, здавалося б, невідривно спрямовані прямо в сутність того молодого офіцера не могли бути ніякими іншими, крім як закоханими. Через кілька миттєвостей, раніше згаданий капітан досить квапливо покинув межі того кабінету, тим самим залишивши Алтина Марковича наодинці із Зінією Велшоу – з тією жінкою, яка певною мірою відповідала за військовий облік у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Пильно дивлячись на неї, уважно слухаючи її промови, а також ретельно вивчаючи кожен її рух, Алтин Маркович за лічені хвилини дізнався про неї те, у чому навіть вона сама боялася зізнатися своєму єству – вона була істинною, справжньою дитиною війни. У свої 45 років вона постійно намагалася виглядати молодо – головною причиною цього була щоденна присутність біля неї її молодого тридцятирічного коханця. Про це свідчило також і її справжнє вбрання, слід визнати, не найбільш пересічних брендів описуваної епохи – чи не про це самим гучним чином твердив аромат її парфумів “Chanel №5”, що надовго запам'ятовується? Як і всяка жінка, яка володіла певними ресурсами, вона несамовито бажала слідувати моді. У душі Алтина Марковича, міцно збудованого чоловіка в розквіті літ, після того, як він розгледів ті сцени, декорації та головних акторів, не могла не виникнути найщиріших властивостей посмішка. Як він, молодий і красивий офіцер, міг вступити в подібного роду особисті стосунки тоді, коли він здатний був створити особисті стосунки набагато більшої якості й масштабу? Відповідь на це питання, насправді, не така вже й складна: кожен чоловік – це, перш за все, первісні інстинкти; кожна жінка – це, перш за все, первісні почуття.