РОЗДІЛ 27. ВЛАСТИВОСТІ ПАПЕРУ.

27 лютого 2013 року.

Ліс! Він, подібно до підводного каменю чи зірок, розташовується на одному і тому ж місці століттями – він змінює свою природу, змінює свої стани, але він ніколи не змінює свого єства! Хтось порівнює ліс із кораблем Тесея, ніби він, цілком замінивши свої частини, ніколи вже не буває колишнім – але хіба від того він перестає бути кораблем?; але хіба від того він змінює своє ім'я? Століттями перебуваючи на одному і тому ж місці, він перманентно віддається спокою й умиротворенню – він не здійснює нічого великого: воно йому не потрібне, бо він сам і є великий – справді великі, і справді, ніколи не підтверджують своєї величі! Дивлячись на його своєрідність, вступаючи в його світ, ти не очікуєш від нього чогось особливого – він такий, яким він був завжди: тонке звучання – ніжний шелест – його листя настільки одноманітно, але завжди неповторно відгукується в надрах десятиліть, тисячоліть і століть! І тим не менш, у своїй промові він завжди послідовний – коли те необхідно, він грубий, коли ж те не потрібне, він ласкавий: раніше згадані грубість і ласку творять аж ніяк не тільки лише його неживі мешканці, а й ті, в кому, безумовно, для чогось закладено життя – ящірка, птах, павук. Нерідко тут, у лісі, можна почути й інші звуки, які дещо відрізняються від справжнього звучання лісу – ці хвилі, ці імпульси творить не хто інший, як людина. Птахи люблять спостерігати в лісі за людиною, а вірніше за її бездіяльністю, ніж за дією – їм це подобається доти, доки тих не позбавляють природно притулку. Павук же і ящірка не люблять людину завжди – вони ближче до неї, вони набагато яскравіше відчувають її згубну силу.

– Ліс – це і справді дивовижна скарбниця! Чого ти тут тільки не побачиш! – звернувся до свого лісоруба-побратима, що важко дихав, той, хто в ті миті присів на одну з повалених колод зимового лісу – Ось, пригадується мені, як я бачив маленьке пташеня, яке навмисне виштовхувала його мати з гнізда для того, щоб воно навчилося літати: його погляд був уособленням страху, але воно ніяк не могло протидіяти тій силі, яка, своєю чергою, в рази перевищувала ті можливості, що були закладені природою в ньому! Мати була сильніша за нього, а тому воно змушене було підкоритися цій силі. З несамовитим трепетом змахнувши крилами, воно занурилося в пелену вільного падіння, після чого його плоть відчула невимовний біль – воно вдарилося об землю! Цей світ непростий! Він жорстокий і грубий! У ньому слід набагато сильніше й наполегливіше працювати крилами! Маленьке пташеня усвідомило це з перших днів свого життя…

– Так, Грегоре, тут у лісі існують свої закони, проте, незважаючи на незліченну безліч цих законів, він підпорядковується волі об'єктивної реальності, об'єктивної правди й істини, яка, як для цього лісу, так і для всього іншого світу, може бути тільки лише одна…

– Що вже й казати, Гіладе, люблю я подорожувати лісом, чи то взимку, влітку, восени чи навесні! Вся ця дорожня метушня багато в чому йде мені на користь – відволікаючись на ці дрібниці, я нерідко забуваю про справжні людські проблеми: можливо, саме з цієї причини багато людей так люблять подорожувати?!

– А можливо через те, що вони прагнуть втекти від того самого сірого побуту повсякденності, який безпосереднім чином ховається аж ніяк не в містах і селах, а в їхніх душах?! Як би там не було, це все питання конкретної людини й індивідуального світогляду… Я ж, наприклад, люблю літній ліс – мовчазно подорожувати серед його меж у компанії златоликого сонця, цього перманентно левітуючого севільського апельсина!..

Грегор Лурьє пильно поглянув углиб лісу, після чого неквапливо запалив сигарету.

– Яка ж дивовижна доля, Гіладе! Ось, ми нині перебуваємо тут із тобою в холодному лісі, старанно займаючись заготівлею деревини, тоді як інші люди, перебуваючи в теплих приміщеннях, на прохання одних і за допомогою інших, обіймають високі посади у високих кабінетах! Ось нам, наприклад, необхідно володіти певними знаннями для того, щоб справно здійснювати свою працю – ті ж, хто засідають у теплих кабінетах, найчастіше, за рідкісним винятком, не володіють ні розумом, ні честю, ні гідністю! Такий нині час! Сьогодні головне не розум, не честь і не совість – сьогодні головне бути в спілкуванні з тим, хто може за тебе поклопотатися або ж у кого ти можеш поклопотатися за себе сам! Володіючи таким спілкуванням, можна домогтися багато чого за лічені миті… щоправда, у цьому піднесенні є й свої мінуси, бо певною мірою те піднесення пов'язане з нерозривною залежністю від тієї людини, яка, своєю чергою, і сприяла подібного роду піднесенню – як відомо, такого образу сполучення нерідко, вірніше, практично завжди веде до загибелі, бо за людською допомогою нерідко, вірніше, практично завжди йде людська розплата!..

– Я так розумію, Грегоре, ти говориш зараз про Томаса Мелтона, якого місяцем раніше призначили суддею нашого міського суду?

– Так, саме про нього! Про того, кого призначили виконувати обов'язки судді, а не бути суддею! Знаєш, дорогий Гіладе, значитися суддею дещо відрізняється від “бути суддею”! Томаса Мелтона призначили суддею аж ніяк не для того, щоб він зміцнював у довіреній йому місцевості дух справедливості, дух закону, дух права – йому визначили цю посаду для того, щоб він зміцнював у довіреній йому місцевості позиції й стани відповідного кола осіб, які, своєю чергою, відомим чином, передаючи певного роду імпульси й енергію, зміцнювали позиції й стани дещо інших осіб… Тому, ніколи не слід призначати на подібного роду посади тих, хто найбезпосереднішим чином ненавидить справедливість, зневажає честь і не любить право – того, чиї очі завжди приховані під якоюсь пов'язкою, подібно до очей Феміди: справжній суддя не є служителем Феміди – він не може поклонятися богині, яка самостійно прикрила, або ж це зробив хтось, свої очі якоюсь матеріальною ширмою, тим самим повністю позбавивши себе можливості адекватно оцінити справжню дійсність! Ті із суддів, хто зараховують себе до істинних і вірних служителів Феміди, і справді нерідко піддаються великим оманам, педантично керуючись при цьому приписаною їм культом, усвідомленою чи неусвідомленою, але все ж таки, сліпотою – саме з цієї причини, через неможливість об'єктивно оцінити факти, будучи схильними до тієї сліпоти, наші шановні судді плутають, де, в тій чи іншій ситуації, їм слід поставити підпис: під виправдувальним актом або ж під обвинувальним вироком! Таким чином, наші суди, коли це необхідно, діють сліпо – в інших же випадках, вони діють сліпо за замовчуванням! Чим же це не лотерея, де, часом, у певних ситуаціях, заздалегідь відомий її організаторам переможець?