РОЗДІЛ 26. VIA DOLOROSA.

26 лютого 1616 року.

«…Темні хмари заволікають небеса. Я відчуваю на своєму тілі важкі, свинцеві краплі безликого дощу – я відчуваю їхній холод: натовп же, який оточує мене нині, не відчуває цього холоду – він відчуває жар, він кипить, він палає! Міріади процесів відбуваються в цьому світі для того, щоб саме в цьому місці, саме в такій кількості вологи й саме таким чином пішов дощ. Наш світ хитромудрий, але багато хто цього не бажає розуміти… подібно до того, як той натовп не бажає розуміти істину, а відповідно й об'єктивну, ні від кого не залежну, дійсність! Розпаленому натовпу ніколи не пізнати той самий холод, який у ті миті настільки цілеспрямовано й наполегливо впливав на всі члени мого тіла, а також, що найбільш важливо, на всі частинки й атоми моєї душі – холод, який, своєю чергою, був не більш і не менш, ніж безпосереднім передвісником моєї швидкої кончини. Натовп – завжди в безпеці: його не судять – судять індивіда, особистість, людину. Натовп ніколи не несе відповідальності за свої дії – здійснюючи погані вчинки, він завжди одягається в шати “волі народу”… Яке ж чудове небо! Там, де натовп бачить морок, я розрізняю світло – дивлячись же на натовп, я бачу морок! Ні, я не можу дивитися на тих, хто не здатен усвідомити очевидні речі – я не можу дивитися на тих, хто дивлячись на свинцеве, цілком укутане хмарами, небо бачить непроглядний морок, але аж ніяк не променисте світло! Хіба зірки й Сонце перестають випромінювати своє світло тільки лише тому, що нам їх у той чи інший момент не видно?! Хіба від того, що я зачинив очі, Сонце і зірки не сяють?!. Мої босі ноги часом ударяються об гостру у своїй незграбності бруківку – це завдає мені невимовного болю: я безперестанку йду, поступово, все ближче й ближче, наближаючись до своєї Голгофи. У цю мить я починаю усвідомлювати, які саме почуття відчував Ісус тоді, коли ніс на своїх людських плечах нелюдський тягар людського гріха – на моїх плечах у ті миті розташовується подібного роду хрест: відповідальність перед майбутніми поколіннями, відповідальність перед людством, відповідальність перед самим собою! Ні! Ісусу було в рази складніше – він ніс той тягар на собі: мій же хрест був уже встановлений – чим шибениця краща за хрест і чим хрест кращий за шибеницю?! Їхня доля одна і доля ця – смерть! Неквапливо, насолоджуючись кожною секундою свого зумовленого кимось життя й навмисне відкладаючи такі болісні для моєї свідомості миті, просуваюся я все ближче й ближче до свого ешафота, безперервно малюючи при цьому у своїй свідомості образ Ісуса Христа. Чи був він таким насправді, яким я його нині уявляю? Чи був він таким насправді, яким його зображують на іконах або ж і зовсім картинах? У свідомості кожної людини Ісус виглядає по-різному, подібно до того, як у свідомості кожної людини по-різному виглядає любов! І ось, звертаюся я подумки до натовпу з наказом уявити у своєму розумі любов, уособити, оживити це слово: “Жінка!” – вигукне мені хтось… “Дитина!”, “Квітка!”, “Гроші!”, “Я сам!”, “Бог!”… Небо! Вдень і вночі вивчаючи зірки, я тільки зараз осягнув те, як вони далекі від нас – як далеке від нас їхнє світло! Але від того, що я далеко від них, це ж не перешкоджає мені вивчати їх і милуватися їхнім світлом?! Хіба слід мені перебувати на їхній плоті й матерії або ж наблизитися до них, щоб зрозуміти їхню природу, їхню суть та їхнє єство?! Ні! Подібно до безсмертного мандрівника миттєво пересуваюся у своїй свідомості я просторами Всесвіту, то наближаючись до єства тих зірок, то віддаляючись від нього – ніщо не сковує мене і ніщо не дає мені абсолютної свободи! Я, перебуваючи серед меж свого кабінету, відвідав сотні тисяч зірок і побачив сотні тисяч світів – я бачив ті не тільки лише дивлячись у свою трубу, а й навіть тоді, коли на кілька миттєвостей закривав свої вдосталь втомлені очі. Моя свідомість безперестанку малювала в моєму єстві карту Всесвіту, перманентно доповнюючи ті деталі й частинки, яких бракує, які з тієї чи іншої причини не запам'ятало моє око – я бачу, бачу! Ще мить, здавалося б, і я побачив би те, що розташовується, що приховано за цією темною зірковою пеленою – ще мить і я зірву це покривало, я відкрию цьому світу те, що від самого початку свого існування людство так наполегливо намагається осягнути! Так! Для того, щоб міркувати про зірки, для того, щоб побувати серед їхніх меж, необов'язково бути Богом!..

Хтось із натовпу поставив мені підніжку. Я впав. Люди сміються наді мною… Ні, вони сміються самі над собою! Сьогодні помру не я – сьогодні, позбувшись мене, загинуть вони! Бджолиний рій! Мурашина родина! Натовп, подібно до всякого примітивного звіра, живе інстинктами! У нього немає почуттів, як немає в того й думок! Мої сльози для нього – це роса для кам'янистого ґрунту, але аж ніяк не роса для полів! Натовп! Його вабить смерть – він стрімко летить до неї, немов метелик на світло! Він приходить сюди в ім'я смерті! І тим не менш, що дивно, натовп, який в єдину мить здатний знищити мою плоть, не робить це своїми руками – йому подобається спостерігати, як кат підносить сокиру, йому подобається бути свідком убивства, але не вбивцею! Щось утримує його від того, щоб блискавично розірвати мене на найменші клаптики – він не може перейти певні межі! Визначені ким?! Зокрема й владою! Натовп здатна утримати в узді тільки лише влада і сила – якби у світі не існувало влади й сили, то, мабуть, погоджуся з Гуго Гроцієм, людство скоїло б самогубство, створивши війну всіх проти всіх! Дивно! Сотня озброєних людей тримає в страху десятки тисяч! Що ж це, як не акваріум із водою? Вода володіє воістину великою силою, але тонке скло стримує її природу та емоції! Натовп! Дивлячись на нього – я сміюся! Його люті обличчя не пробуджують у моїй душі страху – вони несамовито жадають моєї смерті, я ж сміюся їм у відповідь! Я не боюся натовпу – справжній страх у людині здатна пробудити тільки лише природа! Натовп – павутина! Слабкі заплутуються в її матерії – сильні ж проривають її окови, ніби тих і зовсім немає! Натовп – хаос! Сукупність безлічі однорідних атомів і матерій – але ж він складається з окремих, конкретних частин, які, своєю чергою, роздільно й індивідуально мислять: у кожного з них окремо свої радощі та свої трагедії, подібно до того, як є в їхній сукупності спільна радість і трагедія. Натовп – корабель Тесея! Незважаючи на те, що він постійно чинить однаково, він не буває однаковим ніколи! Він винятково різноманітний у своїй одноманітності! Натовп – це лугові трави! Серед його вод неможливо зустріти ті самі квіти, які ростуть на клумбах і квітниках – квіти, на кшталт троянд, настурцій, петуній і айстр!