РОЗДІЛ 25. В'ЯЗЕНЬ ЧАСУ.

25 лютого 1837 року.

«Дивлячись у світ крізь пролом темниці,
Стара у лахмітті чоловічім –
Химера життя серед гробниці,
Що стала їй, як рідний дім –
Видала щось на зразок стогону:
Відтоді, як світ зневажив,
Шляхом судового канону,
Її огидність, мерзотність справ,
Вона куштувала лише муки,
Побачивши щасливих людей,
При сміху їх – свій порятунок,
У кутку холодному темнішим,
Знайти нерідко вдавалося…
Але пролом світу вже так вабив!
Свободи пролом уже так грався,
Всевеликою барвою буття!
А тому, порізавши очі,
Об світла гостру тасьму,
Що життя є для всіх джерело,
Вона, схлипнувши на рани тьму,
З великою жагою спрямовувалась –
Як уроборос, де змія,
Не знати навіщо оторочена –
Скуштувати за хвіст саму себе…
Ззовні спізнавши людину –
Пориви почуттів бурхливіші за струмок;
Рух думок, чий лик: розквітка,
Строкатіша за бордоське питво –
Стара з часом пізнала,
Що у світі тому, що є Земля,
Важливіша за суть ритуалів,
Їхній зовнішній лиск і блиск. Спалахнувши,
Вона одного разу скрикнула,
До світла звернувши погляд,
Миттєво знявши з душі забрало,
Що людиною бути – ганьба,
Адже волею вищою чогось,
На злочин приречений,
Той самий рід, що створений Богом:
Наукою “homo” названий!
Одразу ж стражники вломились,
Відновивши спокій у темряві –
Щоб промови в старій не клубочились,
Що данину підносять сатані,
Вони сиву провчили,
Залишивши гучний слід:
Промені хоч би як не манили,
Не слід дивитися на світло!
Тоді вона, побачивши поради,
Тієї самої волі, що сильніша,
Незримих слів, пізнавши штиблети,
Що твердіші за Замбії каміння,
Лише зрідка свої ланіти,
Туди спрямовувала, де є пролом:
У снах ілюзією повитих,
Вона являла свій заколот,
Сухої реальності суворої,
Повсякчас образи творячи,
Де лик її молодий, крейдяний,
А стан є амфора вина,
Кружляв із ликом Ганімеда –
І ніколи кульгавий Езоп,
Не був героєм у тих сюжетах,
Що немовби калейдоскоп,
Її свідомість п'янили.
Такий вже світ! Нас усіх у снах,
Хоч як би мудрість не любили,
Вабить лише тільки краса!
Чарівні дітища Морфея!
В ім'я життєвої ходи,
Віддавала перевагу, не соромлячись,
Вона їхній сутності замість води,
Адже ті дозволяли їй забутися –
Миліші вони за золота дзвін,
Були для тієї, хто не дівиця,
Адже там чула bell passion [1]!
Як для романтика-британця,
У снах являлась Саунт-Шилдс –
Манила чарівністю оздоби,
І кольором, що є самшит!
Їй з почуттям Альбій і Горацій,
Поклонів били врожай –
Побачивши реальність, децимацій,
Вони бажали б. Ненароком,
Схиливши коліна гордий Байрон,
Вірші їй лагідно читав –
Він немов Істм між пеклом-раєм,
Між почуттям-думкою перебував!
Такими мріями часом,
Вела боротьбу сама з собою –
Дійсність юдоллю злою,
Тягнула ту додому:
Туди, де полум'я очей зів'яло,
Хоч вогонь життя ще не згас –
Туди, де схожість із людиною,
У неї бувала через раз.
Миттєво йшов Леандр,
Здолавши заради Геллеспонту,
Її красу, як первозданний,
Чарівний райський року плід…
Знову пролом кличе! “В ім'я пекла,
Я не бачила б краще світло,
Ніж чути сміх і щастя – смородом,
Я тим із самих юних літ,
З волі року надихалася!..
Ось людина – її манить,
Чи почуття, думка чи навіть пустощі?
Два полюси – один магніт,
Що рухає людей начало!
Одним will not be repeated [2] час,
Як Лебедя єство кричало,
Інші ж з умислом часом,
Здійснюють те, чому за даність,
Здійсниться б єдиний раз…
Ось юний чоловік цілуванням… жалість!..
Чоло прикрасив тієї, хто очей,
Своїх із третього не зводить –
Немає правди в тому, що є кохання!
Інша ж від вуст іде,
Собі чинячи навмисно біль!
Зненавидівши це почуття,
Як зневажають люди отруту –
Сім'ї Борджіа мистецтво –
Хоч життя їх краплі не гублять,
За смертоносний вплив,
Пізнала я що означає життя!
Мені Агасфера покарання,
Миліше б було ланцюга тризн,
Що іменує розум днями:
Не зробивши раю нічого,
І не кружляючи в бурре з чортами,
Не захоплюючи нікого,
А лише до презирства схиляючи,
Я продовжувала далі жити,
Наївно марячи й мріючи,
Про ту годину, коли хрестити,
Мене – завдання нелегке –
У савані буде з тремтінням той,
Хто перш п'яним хизуючись,
До la belle [3] чіплявся біля воріт!..
З гілок моїх опало листя,
Що перш зеленню манячи,
Пестили погляди атеїстів,
І тих, чия віра є броня –
І ось, ставши безплідною,
Як пил у Сахарі чи як степ,
Що молочною сіллю однорідною,
Собою являє моторошний склеп,
Для всякої спраглої надії,
І сонця, благосної душі,
Пізнала світ я без одягу,
У ваді ніжної наготи.
О, людино! Хвиля на брижах,
Твоя година – лише вітер сколихне,
Поверхню ту, під якою безодні,
І вік твій одразу зійде!
О, людино! Ти в'язень часу,
Хвилина – ось тюрма твоя:
Миттєвість… подих!.. там знову порожньо,
А після – ергасту́л із нуля!..»

Раптово, поглянувши на свої тонкі, немов вірьовка, пальці мармурових рук, Вільям Вілкінсон суттєво жахнувся – серед їхніх меж перебували нині такі ж сліди, які розташовуються на землі після зіткнення метеорита або ж іншого небесного тіла з матерією тієї: але хто ж залишив йому ці сліди – один із пробних екземплярів електричної друкарської машинки чи ж його власні думки й почуття?

– Я й не помітив, як пролетіло чотири години – воістину, нині моє єство з невідомої, невіданої мені причини стало добровільним в'язнем того творіння нашого часу, того, безумовно, найвидатнішого творіння Давенпорта, ідейного спадкоємця преславного Гуттенберга! І справді! Та схожість із темницею проявляється і в тому, що цей предмет містить обмежену кількість символів, а, відповідно, людині не підвладно вийти за межі цього, кимось навмисне визначеного, кола!.. І все одно я пишу!.. Сьогодні він мав отримати на своє дітище патент, необхідно дізнатися чи вийшло в нього зробити те…