РОЗДІЛ 23. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ІНТЕЛЕКТУАЛА.

23 лютого 1967 року.

«…Я не володів, крім слави, нічим, та й це для багатьох людей, слід визнати, вже чимало. Але що це була за слава? Слава великого літератора, хоча жоден із моїх творів не був закінчений – ознайомлюючи багатьох із першим розділом однієї зі своїх книг, я стрімко здобув визнання суспільства, яке, своєю чергою, несамовито бажало побачити продовження того, певною мірою, філософського трактату: більше в мене не було вибору іншого, окрім як – або закінчити розпочатий твір, дотримуючись принципів геніальності, або ж зганьбити своє ім'я та свою репутацію назавжди. Перманентно віддаючись солодким почуттям слави, я мав нині заплатити своєю працею… або своєю честю! У цьому житті ніщо не з'являється безпричинно і ніщо не йде безслідно – за кожну думку, кожне почуття, кожне слово і кожну дію або ж бездіяльність людина завжди несе зовнішню або ж внутрішню відповідальність. Необхідно зазначити, що незважаючи на наявну в моєму єстві певну схильність до літератури, все ж таки, я не володів красномовством і тим більше талантом – мені було підвладне лише деяке розуміння цього світу: ступінь цього розуміння був повністю сполучений із поглядом, який на те в той чи інший момент дивився. Усі мої твори, зокрема й формально не визначені, були результатом наполегливої праці думки і почуття мого єства, проте аж ніяк не чиїмось обдаруванням чи ж благословенням – це була моя ноша, це був мій хрест, це був мій тягар… Безвісність! Як же обожнював я її межі та простори – щойно покинувши ту, рідну для мене, місцевість, я цілком осягнув, що спасіння моє перебувало саме там: доти, доки мене ніхто не знав, я був вільний говорити й чинити так, як того бажало моє єство – тепер же я повністю залежний від людської думки, я маю говорити й чинити так, як того бажає суспільство… у зворотному ж випадку… ціною свободи волі є моя репутація! Відтепер, певною мірою, людська поголоска керує моєю творчістю, подібно до того, як якийсь театральний артист керує за допомогою мотузок маленькою лялькою, але… як же відповідальність перед істиною?! Зрадити себе презирству, а відповідно й забуттю, або ж зрадити самого себе, а відповідно й істину?! Сприяння, терпимість, а відповідно й брехня, або ж інтолерантність по відношенню до брехні, а відповідно й правда?! Брехня на благо суспільства або ж правда в ім'я людини?! Брехня… хоч би якою вишуканою і правдоподібною вона не здавалася, вона все одно залишається брехнею, а тому честь її сутність марає не менше, ніж вишневий сік білосніжний пергамент – перший неможливо відмити з другого, він уже назавжди його частина!.. Писати! Творити! Креслити!.. Але як же мені створити геніальний твір?! Можливо мені слід спершу вивчити теорію?! Ні вже, до біса Буало!.. Писати! Необхідно ще більше писати! Практика! Маленька дитина, коли вперше стає на ноги, не бере в руки книгу, вона не вивчає те, як саме їй слід ходити, як тримати поставу, якої довжини має бути крок і якого ритму їй необхідно дотримуватися, вона не віддається вивченню теорії, вона досягає своїх цілей тільки лише за допомогою постійних вправ… Писати! Писати не тільки лише на папері, але, що найбільш важливо, у своєму розумі, створюючи незліченну безліч сюжетів! Ось, наприклад, поки я креслив ці рядки, в моїй свідомості виник сюжет про красу: якась людина з'явилася в квітник для того, щоб помилуватися ніжною красою білосніжних троянд, щоб вдихнути їхній солодкий аромат, щоб повністю піддатися їхньому вкрай чуттєвому впливу – так, спрямувавшись до краси й цілком довіривши своє єство у вир почуттів, вона повною мірою забула про справжню дійсність, уособленням якої з'явилася отруйна змія. Укус! Мить! Людина загинула! Чудовий сюжет! Людина була покарана за своє прагнення до краси?! Або ж вона покарана за те, що втратила зв'язок із дійсністю?! Але що ж, можливо, людині й зовсім не слід прагнути до краси через острах бути укушеною змією або ж уколотою шипами троянд?! Ні! Якщо людині дано почуття краси, незважаючи на його згубність або ж можливі наслідки цієї згубності, його слід куштувати – якщо вино налито в келих, його слід пити, а не виливати на підлогу… проте ж, його слід пити не забуваючи про те, у якому саме світі ти живеш: у світі, де на людину чатує небезпека на кожному розі!.. Ні, писати про людину, а відповідно більше про ваду, ніж про доброчесність, заняття невдячне – воно ніколи не буде прийнято суспільством, бо якому жебракові подобається, коли його називають жебраком? Всякому підполковнику завжди мило, коли його називають полковником: іменувати його майором – можливо, найстрашніший з усіх наявних гріхів… Вже краще писати байки! Наприклад, сюжет про те, як два павуки б'ються між собою за муху, а тим часом бабка за ними спостерігає… сюжет про те, як тарган захотів керувати левами… сюжет про те, як змія не захотіла допомогти вовку вибратися з ями, а коли останній вибрався, вона почала переконувати того в тому, що це була її сестра, а не вона… Ні! Я людина і маю писати про людину – перед людиною я несу певну відповідальність!.. Потрібно додати в книгу жінку – вона погубить головного героя: зазвичай найбільших чоловіків гублять найнижчі жінки, а тому вона віддаватиме перевагу всьому мирському й минущому. Мій герой буде закоханий у неї до смерті – подумки він буде вільний, але не буде вільний серцем… Чудово! По суті, письменник нічим не відрізняється від скульптора – у його розпорядженні брили каміння у вигляді сотні тисяч слів всіляких мов: йому не потрібно створювати відповідні форми-образи, йому необхідно виявляти їх – своєю чергою, їх неможливо виявити за допомогою грубих ударів різця, для цього потрібні тонкі й добре осмислені рухи… Хто ж обдурить мого героя? Він сам! Ніхто не може обдурити людину швидше і якісніше, ніж вона сама себе!.. Він буде обманутий власними почуттями! Наш світ такий. У ньому складно бути людиною, але ще складніше в ньому бути живою людиною!.. Можливо мій герой буде письменником? Чудово! Можливо, подібно до мене, він повинен буде написати геніальний твір в ім'я порятунку своєї репутації? Прекрасно! Він не матиме крім слави нічого, та й це, слід визнати, для багатьох людей уже чимало! Він любитиме філософію і як всякий інтелектуал він повинен буде нести певну відповідальність перед суспільством… “Філософія – це неосяжна безодня, а тому, занурюючись у безодню, потрібно усвідомлювати ті наслідки, які можуть з'явитися пізніше: одним із таких наслідків є нескінченне тяжіння до того, що не має ні початку, ні кінця!” – ось його цитата! “Що є слово? Форма чи сенс?! Одне слово – це індивід, низка слів – це натовп! Ні! Слово – це жінка: ти можеш прикрасити її плоть білилами і рум'янами, але по-справжньому красива вона тільки тоді, коли одягається та в природну красу! Ні! Слово – це всього лише інструмент: це лопата в землеробстві або ж теорема в математиці! Але що є слово в порівнянні з мовою?! Мова – це вождь слів! Він зобов'язаний вміти керувати словами – у разі ж, якщо він не вміє керувати своїм народом, своїм військом, то горе підвладним: вождь не повинен кидатися до втечі, коли це не потрібно, але й не повинен бути надто скромним…” – ось його роздуми! Ним, подібно до мене, будуть захоплюватися і любити за неіснуючі твори! Таким чином, він буде повною протилежністю Мартіна Ідена! Він пройде цей шлях у зворотному напрямку – не створивши нічого геніального, всі будуть захоплюватися ним: у міру створення ним своїх найвизначніших, геніальних книг, люди будуть дедалі більше й більше ненавидіти його!.. “Мартін Іден – це книга не про кохання, а про досягнення мети: коли людина знаходить те, до чого вона так довго прагне – вона втрачає сенс існувати, бо в цю ж мить, мить досягнення мети, у ній повільно починають згасати віра, працьовитість і найголовніше надія! Мартін Іден – це книга не про кохання, а про фон, про декорації, які оточують геніальну людину в ті чи інші моменти: наприклад, Рут – це всього лише одна з незліченної безлічі декорацій, яка підсвічує певні думки та відповідні зміни в головному герої. У цій книзі немає інших героїв, крім Мартіна Ідена! Ліззі О’Коннолі – це інший фон, втім, як і Бріссенден! Мартін Іден – це сюжет про протистояння меркантильності розуму і почуття власної гідності: він був чуттєвий і ніжний з ними, вони відмовляли йому; він став лідером і напористим, вони сміялися з нього; він став байдужий до них, вони забажали бути з ним! Саме тоді, коли він став зневажати життя – воно почало грати, подібно до квітчастої риби на сонці, всілякими барвами.