РОЗДІЛ 22. ЛАБОРАТОРНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ.

22 лютого 1997 року.

Вечоріло. Мартін Олівер, молодий шотландський вчений, з головою закутавшись у довгий темний плащ, квапливо повертався до себе додому. У руках у нього в ці миті розташовувався воістину чарівний кремовий букет, який складався з 21 голландської троянди аваланж. Крок за кроком, дедалі ближче наближаючись до свого будинку, він не інакше, як справно наближався до тієї самої події, яку його єство всім серцем бажало якомога швидше здійснити – провести певний, безумовно, науковий експеримент. Люди на вулиці дивилися на нього з побоюванням – вони бачили в цій людині того, ким він не був: Мартін Олівер же і зовсім не вшанував їх поглядом – можливо, вперше в житті йому не була цікава людина, як явище соціальне. Необхідно згадати, що раніше цей адепт культу Афіни й справді нерідко приділяв істотну кількість часу і своєї уваги вивченню настільки різноманітних у своїй одноманітності представників людського роду – він любив спостерігати за ними постійно залишаючись прихованим, невідомим, часто навіть самому собі… “Знову ця Доллі! Всі й усюди говорять про Доллі! Про той самий витвір, у створенні якого взяв участь і я!.. Люди! Які ж презирливі істоти! Їм набагато цікавіше сперечатися про походження і природу Доллі, ніж про походження і природу атомів, з яких та Доллі цілком і складається!.. Якби я мав схильність до поетики, я б висміяв своїх сучасників, як Александр Поп у своїй преславній “Дунсіаді”!..” – саме такі думки блукали в ту мить у розумі того, хто на думку більшості сучасних учених поступався багатьом своїм сучасникам у таланті, однак же насправді був на недосяжній висоті по відношенню до них, що, своєю чергою, і породжувало подібного роду думки.

Мартін Олівер вельми звичним для себе чином відчинив двері свого нинішнього будинку, який, необхідно згадати, складався з однієї кімнати, за оренду якої він із педантичною точністю справно вносив плату тій самій людині, чия добра душа колись прихистила сутність того у важкі для вченого часи – часи вигнання з батьківського дому: людиною ж, яка надала йому найщирішу підтримку, була рідна сестра його матері. З особливою зневагою глянувши на 21 троянду аваланж, які все ще перебували в його руках, він досить зневажливо кинув раніше згаданий букет на дерев'яний письмовий стіл, перебуваючи за яким Мартін Олівер нерідко формально визначав воістину неабияких властивостей і невимірюваної глибини думки – у чому були винні квіти? Хіба вони, ніжної принади й вишуканого запаху, хіба вони збудили в його душі подібного роду почуття? Чому ж вони, що уособлювали раніше найтепліші почуття, були нині уособленням усього того, що пробуджувало в його душі ненависть? Та сама матерія, яку він настільки ласкавим чином раніше обдаровував закоханими поглядами, нині не удостоїлася навіть його думки – та сама матерія, принаді якої колись надзвичайно працьовита бджола віддавала найбільшу подяку у формі танцю, після чого віднімала в тієї те, що вважала найціннішим; та сама матерія, яка була такою, якою вона була… і для кожного з мешканців цього світу вона представляла цінність у тому, що він хотів у ній бачити… для когось це було вмістилище пилку, для когось чарівний запах і не менш чарівна форма, а для когось місце спокою і відпочинку, як, наприклад, для бабки чи метелика.

Через мить він уже перебував за столом, повністю приділяючи всю свою увагу квітам. Що він, Мартін Олівер, зробив не так?! Він продумав усе, до найменшої деталі, до найменшої дрібниці, немов готував свій черговий лабораторний експеримент, але, на жаль, сталися ті самі події, які виходили за межі його попередньо складеного плану. Анастейша Сутфорд працювала адміністратором автомийки, де він із певною періодичністю позбавляв свою білосніжну машину марки BMW у кузові Е39 того самого нальоту, який іменується в цьому світі брудом – Мартін Олівер закохався в Анастейшу Сутфорд із першого погляду. Несамовито бажаючи проявити свої почуття, він вигадав певний план, діючи згідно з яким той молодий учений і мав намір підкорити вельми закрите серце двадцятичотирирічної жінки – Мартіну Оліверу була чужа простота, хоч вона й уособлювала природність: його плани завжди відрізнялися чималою часткою хитромудрості, що, безумовно, коли вони реалізовувалися, не могло не пробуджувати в людських душах захват. План Мартіна Олівера полягав у наступному: залишивши на передньому пасажирському сидінні лист, а на задньому сидінні букет з 21 троянди аваланж, він надзвичайно бажав дізнатися, чи відчуває до нього які-небудь почуття Анастейша – необхідно згадати, що їх пов'язувало не більше п'яти-шести зустрічей, у надрах яких Мартін Олівер, здавалося б, і розгледів у своїй коханій якісь латентні, інтуїтивно відчутні, нотки взаємної симпатії. Лист, який розташовувався на передньому пасажирському сидінні автомобіля того молодого вченого, був такого змісту: “Якщо ти довіряєш мені, то прочитай це – якщо ж ні, просто віддай ці слова забуттю і знищ матерію, яка їх для чогось містить. Візьми квіти на знак визнання моїм єством твоєї божественної чарівності – якщо ж тобі огидна ця увага, залиш їх у машині, тим самим відхиливши увагу того, у чиїй душі ти протягом чималої кількості днів, із постійністю сонця, незмінно пробуджувала справжнє захоплення, а в чиєму розумі – найбільші людські думки!” Мученицька, але настільки довгоочікувана, година настала. Перед зустріччю з нею він довго не міг заснути – Мартін Олівер готувався до тієї як усвідомлений злочинець готується до усвідомленого злочину: кожна деталь хвилює, тривожить його – глобально ж його хвилює тільки лише мета, а не бажання бути розкритим. Бажаючи якомога швидше побачити її красу, він був такою ж мірою щасливий, якою був нещасливий, усвідомлюючи, що йому доведеться її знову побачити. Передавши їй ключі, він у стані невимовного збентеження стрімко віддалився з цього вельми своєрідного царства Посейдона, анітрохи не сподіваючись на успіх, але й не сподіваючись на поразку – через дві години повернувшись на мийку, він не застав там Анастейшу: ключі від його автомобіля перебували на лобовому склі, а лист і квіти – на колишньому місці. Конверт був розкритий, але згодом знову склеєний: намагаючись виглядати незаймано, він не був незайманим. Вона зробила свій вибір… У рази приємніше не знати, хто тобі подарував квіти, ніж знати!.. Але що робити з трояндами? Викинути їх? Подарувати першій-ліпшій жінці? Ні! Над ними слід було провести лабораторний експеримент: щодня він спостерігатиме за тим, як вони, подібно до його почуттів, в'янутимуть, блякнутимуть, втрачатимуть аромат і силу – він вивчатиме їхню природу, подібно до того, як вивчатиме й природу своїх почуттів, що поступово минають! Так, саме так! Він спостерігатиме за поступовим в'яненням троянд – але не тих троянд, які були прийняті адресатом, а тих самих троянд, які залишилися в адресанта після відмови: це вже не одні й ті самі троянди! У них змінюється сама їхня суть, сама їхня природа! Життя троянд, які прийняті, перманентно підтримується за допомогою певної кількості вологи – вони в'януть приємно, вони блякнуть безболісно, вони втрачають запах поступово – життя ж троянд, які є уособленням відмови, коротке, немов існування метелика-ефемериди. Поглянувши в черговий раз на троянди, він – той, хто здатен був дати їй те, що вона більше ніколи ні від кого не зуміє отримати – раптово усвідомив жорстокість дійсності, реальності: троянди перебували нині на його столі, а не у вазі його коханої. Ще мить, і його уста, здавалося б назавжди, немов якусь печатку, залишили ніжне цілування на кремовій сутності троянд аваланж – він відчув їхній запах, він відчув їхній смак. Цікаво, які ж на смак її губи? Який же вони мають запах? Троянд чи? Такі ж вони ніжні й ароматні? Він уявив, як замість троянд він цілує її – цієї секунди в нього закрутилася голова, після чого в його свідомості виникла якась геніальна, безумовно, в його розумінні думка: Мартін Олівер проведе сьогодні дещо інший лабораторний експеримент – його очі засяяли, а тіло затремтіло. Він повністю занурився в невимовну красу стану справжнього, а тому нелюдського, натхнення.