РОЗДІЛ 20. ХОЛОД АЙСБЕРГА.

20 лютого 1856 року.

“Сільфіда”.

Атласної ніжності, о, Фріно!
Згадай ту зустріч біля місць,
Де свій притулок знайшла Афіна,
А поруч – творець Гефест!
Згадай тих почуттів проявлення –
Там була щирість лише одна:
Мій розум, ніби в сп'янінні,
Від терпких очей твоїх вина,
Моя ж душа – під ударом,
Священної лагідності… Вустам,
Властиві сіль пустель Цайдама,
І сухість місць Такла-Макан!
Один твій погляд – і в прірву промови,
Вольтера, Локка та Руссо!
Твоя усмішка! Твої плечі!
Фрез ланіт – і справді ласо!
Очі ж твої – небес корали,
Сяяли яскравіше за золотих левів,
Що в стародавньому світі прикрашали,
Частину Соломонових палаців…
Мене миттєво полонили,
Як полонив колись Рим,
Тих, хто досі мирно жили,
Під тендітним прапором благим…
Однак, блага земні,
Наповнений якими твій сад,
Багатства, як і всі інші,
Тобі, на жаль, не належать:
Ти позичаєш їх у Бога,
На час користуватися, а там,
Якщо пощастить трохи,
Тобі спорудить хтось храм,
В ім'я чар цих минущих:
Таким не став хіба я –
У потоці річок крові вируючої,
У боротьбі за самого себе,
Я віддалився. Чи не марно?!
Уже якщо смерть – то така!
Звершивши те, що непідвладне,
Руху розуму, ума,
Запалав я душею –
Явившись, як один із марень,
Смиренно, ніжно перед тобою,
В образі еквадорських троянд.
Уста – відтінки тамариску,
Великою ласкою своєю,
Одягнуть білосніжність близько,
Що перебуває перед нею,
Можливо, чи рух вій –
Пурхання гілок жасмин –
Подарує мені дотик,
І я злечу, як херувим,
Можливо… Яскрава комета,
Несучи ефірної ласки світло,
Не змінивши земних сюжетів,
На мить залишила свій слід,
Прагнучи кудись у світобудову,
Що іменується Космей!
Невже, мила, побачення,
У рази злочинніше затій,
Просякнутий дух чий неувагою?!
О, свавільна, ти знай,
Не відаючи мої страждання,
Що мені набрид би навіть рай,
З його втіхами благими,
В обіймах ніжних, але не тих,
Що іменуються рідними –
Обрав вірніше б я гріх,
Якщо б називалися такими,
Твої обійми навіки…
Пера творіннями скупими,
Душа співає в ту годину, коли,
Мій розум стверджує здраво:
З тобою боротьба – як без зубів,
Намагатися їсти: ефекту мало!
Але я й на це готовий!
На жовтизні шматка шагрені,
“Сільфіді” з тремтінням написавши,
Направив почуття я в мішені,
Але сам мішенню цією став,
Горючи невразливо й палко,
Як найшанованіший із кущів –
Миліше й солодше ніж наживка,
Вагоміше тим улов…
Мене в єдиному слові бач ти,
Коли скучиш часом,
За почуттями ніжними, що побачені,
Різнять сьогодні від усіх нас,
Коли душа запрагне щастя,
У сиві хмарні дні –
Візьми клаптик із “Сільфідою” – пристрастю –
І їх в єдину мить зітри,
Як у полі стер ворогів Тарквіній.
Згадаймо і ту саму годину,
Коли любив, не любимий,
До тебе явився без прикрас:
Усмішкою принади променистою –
Їй позаздрив би алмаз –
Диханням ніжним, юним, чистим,
Рухом рук, грою очей,
Ти повертала мене до життя,
Як мертвого іконостас.
У твоєму ж безмовному докорі –
Чудесної солодкості Анастас –
Я бачив стрілку циферблата,
Що засвідчує годину,
На тій миті неповернення,
Яка іменується часом,
Північним жаром Мегіддона…
Північний жар!.. У душі лише холод –
Був для тебе на все готовим,
Тепер же померти б рад!..
Минуть роки, мій образ у троянді,
З Еквадору – мондіаль –
Зів'яне, як і всяке гасло,
Що було непорушним, немов сталь.
У моїй душі інші боги,
Анітрохи минулих не шкодуючи,
Прокладуть нові дороги,
І я не згадаю про тебе».

Саме ці рядки й справді неквапливо кружляли в холодній воді Атлантичного океану після зіткнення з айсбергом парового пакетбота «Джон Ратледж», що прямував із Ліверпуля до Нью-Йорка – той же, хто написав ці рядки, повільно, але безупинно, занурювався все ближче й ближче до дна вищезгаданої водної матерії: в його тілі, подібно до того, як і в душі його коханої стосовно нього, оселився вже нічим і ніяк незламний твердий холод – холод, порівнянний лише з похмурим холодом айсберга.