РОЗДІЛ 19. ІГРАШКИ ВІЙНИ.

19 лютого 1945 року.

Сьогодні 5-та дивізія морської піхоти 5-го корпусу морської піхоти США здійснила висадку на Іодзіму біля давно згаслого вулкана Сурібаті – я був одним із тих, хто цього дня мав штурмувати той японський укріпрайон: висота гори становила 169 метрів – не знаю як називали гору Сурібаті наші, людства, предки, але я точно знаю як називатимуть це місце наші нащадки… місце смерті! Гора Сурібаті була надзвичайно укріпленою позицією наших супротивників, а тому по її просторах постійно, практично безперервно, працювала воістину славна авіація США: завдавати авіаударів – у даному випадку чудова ідея, проте ж не всі чудові ідеї настільки чудово реалізуються на практиці. Не завжди у військовій справі вдала думка є запорукою перемоги. Наше командування, яке подолало не одну масивну і смертельну перешкоду за час тієї, і справді, жахливої війни, це вельми здраво усвідомлювало – із самого ранку ми відчули якусь батьківську ласку в їхньому зверненні: нам видали на сніданок замість холодних консервів теплі стейки і яєчню – все це безмовно, але вкрай красномовно, говорило про те, що багато хто з нас уже більше ніколи не побачить наступного сніданку. Ми помолилися. Людська хоробрість – те, чому нас виховують ще зі шкільної лави; те, що вселяють нам протягом усієї нашої юності; те, чого ми маємо дотримуватися ввесь призначений нам шлях – яка з особливою ретельністю за кілька годин до висадки огортала наші душі військове командування, в єдину мить злетіла з наших сердець, немов тонка лушпайка з круглоликої цибулі під час першого пориву відносно важкого вітру, коли ми тільки-но ступили на берег Іодзіми: щойно ми ступили на цей вельми негостинний і вкрай непривітний острів, до нашої свідомості одразу ж долинули короткі слова наших офіцерів про силу, про перемогу і про віру – саме тоді я вперше в житті усвідомив, що справжня сила у світі, справжня перемога у світі й справжня перемога також у мирі! Війна – це питання не політики і аж ніяк не права! Війна – це питання виховання! Із самого дитинства нашими іграшками були танки, ракети і солдати – із самого дитинства нам вселяють те, що ми маємо загинути… За що ж? Це питання другої черги… Вірити! Ми маємо вірити в нашу перемогу, в наші сили, але перш за все ми маємо вірити нашим політикам, які й розв'язали цю війну! Вірити! Але що є за своєю суттю віра?! Не більше й не менше, ніж внутрішнє переконання в тому, що все станеться або трапиться саме таким чином, як людина того бажає! Віра! Чи не такі ж слова розпорошують і наші вороги? Чи не такими ж словами підбадьорює своїх воїнів Тадаміті Курібаясі?!

І ось, я вже на березі Іодзіми. У моїх руках перебуває зброя – одна з незліченної безлічі іграшок війни. Переді мною представлений вибір – я маю вбити або ж бути вбитим. Славний вибір, годі й казати. Не такий вибір був представлений мені раніше, коли я жив мирним життям – купити машину марки “Форд” або ж марки “Шевроле”. З усіх боків ведеться вогонь наосліп, зокрема й вогонь корабельний – гинуть як одні, так і інші представники людських націй. Пляж поступово, дедалі більше й більше, заповнюється тілами. Іодзіму більше не омивав Тихий океан – її омивала людська кров: кров американська і кров японська. Вони змішувалися, представляючи тим самим собою єдину рідку сполучну тканину – кров людства, кров населення Землі, кров розумної людини… Японці вросли в цей острів, вросли з корінням, а тому ми билися аж ніяк не з ними – ми билися з Іодзімою, з її місцевістю та з особливостями її географії. Я бачив їхні очі – вони сяяли, немов лезо толедського кинджала… і смертоносна дія їхня була не меншою! Вони з найбільшою зневагою дивилися на те, що було для нас найбільшою трагедією. Людська плоть, розірвана на частини, людська плоть, цілком позбавлена життя, швидше скидалася на плоть дитячих іграшок, які, здавалося б, вельми свавільно розламала на шматочки надзвичайно вертлява рука маленького пустуна – у війни свої іграшки. І їх, найчастіше, видає запах – запах пороху і гнилі. Важко поранені гучно кашляли – їх до кінця ще не обгриз черв смерті. Вони перебувають поруч із тими, у кого вже немає жодних бажань. На такому фундаменті, який складається з тієї, вельми хисткої матерії, неможливо спорудити міцну будівлю. Озираючись навколо і відчуваючи несамовитий жах, я побачив як в однієї людини були відсутні в очницях очі – це був погляд смерті: саме в цій безодні я побачив увесь морок, усю темряву і безвихідь пекла. Раптово, в єдину мить, до мого нюху донісся запах горілого людського м'яса – японці почали застосовувати вогнемети. На острові почалася справжня бійня. Ні, це була не бійня – це було заклання, де кожен воїн з тієї та іншої протиборчих сторін ішов на заклання: заклання, в ім'я світлого життя майбутніх поколінь. Померлі воїни Америки та Японії з лютими, назавжди застиглими, поглядами перебували один біля одного – мертві воювали з мертвими, а живі з живими. Багато хто з тих, хто вже пізнав те, що розташовується за межею зримого і реального світу, безумовно, де це було безпечно, якщо тут і взагалі доречне слово безпека, потай грабувалися, часом японцями, а часом і зовсім нашими побратимами по зброї – у жадібності, так само як і в грошей, немає релігії, раси, нації і статі: вони космополітичні. Вони, гроші – це і є атмосфера земної кулі, без якої не можуть дихати, а відповідно й існувати всі, без найменшого винятку, нині живі люди. А справді! Все, воістину, все, що нині відбувається на цьому маленькому клаптику земної кулі, на цьому кладовищі всього людського, на цьому бенкеті Вельзевула… все це через гроші, через чиїсь гроші! Ніхто не народжується в цьому світі з бажанням убивати – це хвороба, яка прищеплюється людині! Так виробляється імунітет. У когось він більш податливий, щодо цієї хвороби, у когось менш – а в когось його і зовсім немає… Вогнемети! Ось, розпилюючи загибель, рухається вперед, назустріч нам, японець у супроводі своїх Деймоса і Фобоса – ще мить, і він мертвий! Обвуглені тіла, жар… Все це почасти нагадує про Помпеї – там так само безпричинно загинула незліченна безліч людей. Тепер я усвідомив, що відчували люди, коли всепоглинаюча лава наздогнала їхні тендітні, щодо її сили, будинки!.. Невпинно споглядаючи смерть, мені самому захотілося померти – якби десь на мене подивилися зі здивуванням після цих слів, то тут я не відрізнявся від інших ні на йоту! Усе, що відбувалося в цьому місці, було ні чим іншим, як пігулкою з реальністю, яку мені чомусь судилося прийняти – гірка пігулка, яку не варто було пережовувати, її потрібно було проковтнути, а після, по закінченні певного часу, відчути ефект її вельми своєрідної дії.