РОЗДІЛ 17. СІМЕЙНА СПАДЩИНА.

17 лютого 1928 року.

Санкт-Моріц – дивовижне місто, однак куди більше захоплює те, яких саме представників людського роду зібрала ця ділянка земного простору цього тижня: виняткові у своєму професіоналізмі спортсмени, нічим не примітні глядачі – всіх їх нині об'єднує одне: жага споглядати те, як створюється історія – наживо споглядати і брати участь у тому, про що згодом напишуть наші сучасники і що після чималої кількості років читатимуть наші нащадки. 17 лютого 1928 року, п'ятниця – для мене це звичайний день: один із тих, які й створюють відносно довгу низку мого життя, але в чиїйсь душі чи в чиємусь розумі, у душі чи в розумі когось із наших нащадків, той день пробудить, і справді, непідробний інтерес, а, можливо, навіть вельми неабиякі думки… Зимові Олімпійські ігри! Я, подібно до Агасфера, дивлюся на те, що вже було і на те, що ще буде! Скільки людей вони вдягли в мантію величі й скільки ж людей вони скинули в небуття! Олімпійська арена – кровний спадкоємець місць найвеличніших битв в історії людства! Немов стародавній володар дивлюся я на цих гладіаторів, які б'ються тільки лише за те, щоб увічнити своє ім'я в історії – з якої ж причини їм сперечатися?; що їм одне одному доводити? У їхніх тілесах, а вірніше в їхніх душах, грають первісні інстинкти – людям це подобається, вони готові щедро оплачувати послуги тих гладіаторів: набуваючи, можливо, навіть більшого спектра емоцій, ніж самі безпосередні учасники змагання, вони перебувають у тіні, у безвісності, у натовпі. Натовп! Як же він схильний до того, що смертельно зневажає особистість, індивіда, відокремленість! Як же він обожнює вироки! Найяскравіші емоції він набуває дивлячись на переможеного – переможець викликає в ньому роздратування і навіть заздрість!.. Але чи можна, перебуваючи в натовпі, залишатися відокремленою особистістю?! Чи може крапля, розташовуючись в океані, залишатися краплею?!

Я давно знав Дженнісона Гітона – новоявленого, першого володаря золотих медалей зі скелетону. Сьогодні він, разом зі своїм рідним братом, двосмуговими санями накреслили своє ім'я раз і назавжди на незламних і непорушних скрижалях нашої історії… Брат! На відміну від мене, кожен із них міг захоплюватися і пишатися своїм рідним братом – вони були гідними людьми гідного часу. Незважаючи ні на що, нехтуючи умовностями цього світу, вони щиро поважали і любили одне одного – це була їхня головна сімейна спадщина: їх виховали з почуттям любові та поваги одне до одного. Минули роки, і ось вони, нині перебуваючи на чималій відстані від мене, вельми стримано насолоджуються дарованими їм Всевишнім митями слави, нехитро радіючи за досягнення одне одного – до них прикуті погляди мільйонів, вони увійшли в історію, створивши певну її частину. Так, дивлячись із невеликої трибуни на їхню славу, на їхні почуття, на їхню любов, я, звичайний, нічим не примітний журналіст, мимоволі згадую про ту саму сімейну спадщину, яка чомусь, а найімовірніше для чогось, була колись уготована мені.

17 лютого! Рівно двадцять років тому! Я чудово пам'ятаю той самий день, коли ми з моїм кровним братом переходили річку! То була пам'ятна зима: розташовуючись у досить млявій плоті ще юного хлопчиська, моя душа і мій розум несамовито прагнули осягнути все те, що здавалося тим забороненим, таємничим, сакральним – так, з особливою цікавістю вивчаючи задовго до того дня виваяну якимись представниками християнства у формі хреста ополонку в кризі річки, в моєму єстві пробудилися думки і, що найбільш важливо, почуття, що християнський хрест є ні чим іншим, як перевернутим мечем, бо в певні миті він здатний дарувати людині захист, а в інші часи він і зовсім може її покарати; не можу не згадати також і про того самого бідолаху, який, сам того не усвідомлюючи, у відповідний час дозволив чималою мірою осягнути цей світ моєму вельми юному єству – безперестанку просячи насущні благодіяння, він незмінно вивергав зі своїх остаточно вицвілих від алкогольного впливу очей сльози… саме вони й примусили якусь людину до певного вчинку… ця людина кинула кілька монет тому, хто просив!.. за дві години, повертаючись додому, я побачив на тому самому місці, де ще кількома митями раніше, перебувало життя, смерть. У бідолахи зупинилося серце – причиною тому був алкоголь. Чи здійснила та людина, яку зворушили сльози бідолахи, добрий вчинок, благодіяння?! Бажаючи допомогти бідоласі, добродушний міг би придбати йому необхідне – він же спокусив його, надавши йому гроші, а не продукт у натуральній формі… Отже, неквапливо долаючи з моїм кровним братом відносно засніжені простори тієї воістину лукавої річки, я раптово відчув якесь нічим не описуване занепокоєння: я йшов попереду, мій старший брат йшов за мною. Віддаляючись усе далі й далі від одного берега, а відповідно все більше й більше наближаючись до берега іншого, я неодмінно відчував якусь тривогу, однак же в ту хвилину моя сутність, подібно до єства коня або ж собаки перед землетрусом, безмовно завила… Ще мить, і рука мого кровного брата жорстко вчепилася в мою тоді ще маленьку праву ногу – він провалився під лід: життя його нині було найбезпосереднішим чином сполучене з моїм зволіканням – життя або смерть. Не втрачаючи жодної миті, я одразу ж, з усіх наявних у моєму розпорядженні сил, почав рятувати того, хто згодом важко дихаючи промовив: “Ти врятував мені життя, а цього я ніколи не забуду!”…

З того дня минуло шість років, тобто це сталося чотирнадцять років тому. Час, як і вода, на багато що здатні – клятви, обіцянки, слова, написи на піску нерідко стираються під їхнім впливом. У ту мить я повертався додому після чергового важкого фізичного тренування з футболу. З волі випадку, але вже точно не з моєї власної волі, до мого слуху долинули такі слова, які від тієї самої миті назавжди, воістину, назавжди змінили життя нашої сім'ї:

«– Невже ти бажаєш, щоб він витратив усе, чого ти добивався десятками років? Невже ти бажаєш, щоб він продав усю твою сімейну спадщину? Він нездатний зберегти життя нашої справи, а тому він продасть її, як останній торгаш! Для цього ти працював роками? Цього ти добивався?! Я твій спадкоємець – спадкоємець розумом, тілом і душею, а тому все те, чого ти досяг, має успадкуватися тільки мною! – з винятковим полум'ям промовив мій брат. – Ти маєш рацію… – холодно й розважливо, що ще більше посилило його провину, промовив мій батько, замість того, щоб вельми суворим чином остудити запал надзвичайно емоційного юнака: над цим старцем тяжіли тисячолітні людські забобони, що єдиним спадкоємцем сім'ї є і має бути, незважаючи на жодні суб'єктивні й об'єктивні обставини, тільки лише старший син…»