РОЗДІЛ 16. БІЛОСНІЖНА ПЕЛЕНА

16 лютого 2021 року.

«… **Двадцять шість! Саме стільки років моя душа волочила цю ефемерну оболонку просторами цієї, не менш ефемерної, ніж те вбрання, землі! Чого ж я досяг? Які вчинки, добрі чи лихі, вирвалися з-під душевного пера мого вельми самобутнього єства? Як я проіснував протягом усього цього часу? Усвідомлено відрікшись від того самого життя, яке переважна більшість представників людського роду називає "адекватним", "здоровим", "розумним", "пристойним", я без найменших ознак сумніву одразу ж прийняв надзвичайно величний сан нічим не примітного філософа, а тому одномоментно, і справді, з особливим завзяттям, почав несамовито мазати – ні, аж ніяк не справжню, незайману чистоту цього світу! – субтильну білизну дешевого пергаменту. В єдину мить ставши філософом, я ніколи не зраджував догмати віри – саме з цієї причини мене, який неодноразово осягнув перманентну свіжість і актуальність Біблії, надзвичайно зневажали ті, кому так і не пощастило подумки чи душевно доторкнутися до її потаємних початків: я ніколи не дотримувався біблійних традицій, але я завжди намагався дотримуватися біблійних заповідей – хіба не до цього щохвилини закликає нас незримий Всевишній? Ісус, перебуваючи серед меж Єрусалима, не блукав у ньому з кадилом, не співав церковних пісень латиною, не окропляв людей священною водою і вже тим більше не малював на їхніх тілах жодних знаків, зокрема й хрестів – Він, великий філософ і мрійник, проводив час у пустелі, сходив на гори і сходив із них, наче сонце, навчав у садах, проповідував у селищах: кожен Його вчинок доводив існування Бога, а не переконував у протилежному</strong>… Так, подібно до Ісуса, нескінченно глибоко й безперервно роздумував я про устрій того світу, мимоволі споглядаючи у своїй свідомості все те, що вже існувало, нині існує і ніколи не існувало – я створював образи, я створював місця, я створював ситуації. Будучи кровним нащадком нашого Творця, я сам став творцем – я почав іменувати себе письменником: відтоді моєму розуму і моєму перу цілком належали життя всіх моїх існуючих, існуючих і неіснуючих образів і героїв – я був всевладний над життям і смертю, над силою і слабкістю, над багатством і бідністю, над здоров'ям і хворобою. Я був над ними і водночас я був у них самих – я і був їхнім Богом: саме тоді мені вдалося усвідомити, що бути Богом не так уже й просто, але ще складніше – бути Богом. Образ за образом, герой за героєм, я породжував зло і добро, будучи вмістилищем того й іншого одночасно: я створював оповідання за оповіданням, але моє єство було аж ніяк не з тих, хто продавали свої книги ще до того, як вони були написані – я був одним із тих, чиїми книгами захоплювалися всі, але ніхто їх не купував. Та й чи потрібно було мені це? Творячи для всіх, я не думав про себе – якби я думав про себе, я не зміг би творити для всіх.

Миттєво одягнувши відносно теплий одяг, я негайно занурився в ніжну білизну засніжених Афін – у ніжну білизну тих самих місць, що були безпосередніми учасниками воістину величного зародження справжньої демократії – які цього року були по-особливому казковими: у своїй особливій казковості вони здатні були зрівнятися тільки лише зі справді винятковими пейзажами мого єдиного друга художника, Вів'єна Бомстоуна – так, саме так, бо у своїх картинах він не прагнув наслідувати красу природи, але природа наслідувала красу його картин. До нього нині я й попрямував. Вів'єн Бомстоун запросив мене бути свідком воістину геніальної події – його душа бажала зобразити на білосніжному, наче нинішні Афіни, полотні дивовижний фонтан: цей витвір мистецтва мав бути сповнений не тільки незліченною кількістю латентних смислів, а й не меншою ж кількістю таємничої, сакральної, потаємної символіки… і навіть музичними творами! Задум цієї картини був особливим для Вів'єна Бомстоуна – того, хто не був саддукейським мудрецем, бо не заперечував безсмертя душі, але хто в ту ж годину і не був небезізвестним Фінеасом. Саме ж, зовнішнє уособлення цього задуму, що поступово народжувалося, здавалося для Вів'єна значно меншим, ніж та ідея, ключовий лейтмотив якої був для його душі тим, чим була стародавня Аквілея для торгівлі Північної Італії… Вів'єн Бомстоун! Він був таким самим як і я! У тьмяному мерехтінні свічки, ціна якої не перевищувала 1 долар, його єство було здатне створювати воістину безцінні витвори художнього мистецтва – в напівтемряві він здатний був генерувати світлі ідеї. Одного разу, під час процесу творення однієї зі своїх найбільш геніальних картин, Вів'єн промовив мені такі слова: “Думки – це нескінченний потік інформації, а тому, часом, для того щоб подолати той потік, необхідно призупинити його течію, безумовно, звичайно ж, якщо твоєму єству непідвладне спорудити над цим потоком міст“. У цьому і була геніальність містера Бомстоуна. Малюючи такими фарбами, як і всі – і мова зараз іде не тільки про картини! – він бачив цей світ у зовсім інших тонах. Будучи людиною без визначень, форм і меж, все ж, він чудово розумів, що не можна споруджувати величні споруди цивілізації на тихоокеанських островах, бо вони там недоречні, як недоречні пальми серед достославних площ Лондона, а тому в його творах цілком панувала об'єктивна, сповнена суб'єктивізмом, гармонія… Він цінував самотність, але ще більше він цінував свою унікальність: він повинен був прийти саме в цей світ з усіх нескінченності існуючих світів – у світ, де існують не тільки його друзі, а й його кривдники. Життя в цьому світі багатогранне, у ньому немає істинно правильної позиції – він сам вирішує що для нього істина і правда, а що омана і зло.

Світ! Дивовижний світ! Нині я прагну успіху! Долаючи простори вулиць, із цікавістю дивлюся я на вітрини й магазини. “Раніше – всі дороги вели в Рим, нині ж – усі дороги ведуть на Кіпр!” – лунає в мене в голові, коли мій погляд розрізняє глянцеву розкіш цих згустків матерії. Кращі жінки цього світу… відчувши їхній смак, вони стануть для мене нічим! Кращі автомобілі цього світу… прокатавшись на них, у мені виникне огида! Щойно я доб'юся успіху, моє життя дуже скоро набридне мені – після того, як підмісячний світ визнає мій геній… Це замкнуте коло, але аж ніяк не уроборос – ми прагнемо зараз працювати, щоб стати великими, а ставши великими ми прагнутимемо небуття, смерті, бо цей світ дуже скоро нам набридне. Отже, виходить, що невсипуще прагнучи успіху, я наближаю своє єство до загибелі, до смерті? Бажаючи знайти успіх, я бажаю знайти смерть? Після того, як ми створимо, можливо, найбільші шедеври цього світу, ми станемо йому більше не потрібні – продзвенить дзвінок і ми, немов студенти, покинемо нашу аудиторію в чудовому настрої, справді пізнавши закінчений результат нашої праці тільки лише в майбутньому. Зі смертю ми знаходимо свободу. Зі смертю ми стаємо добривом для нових поколінь – добривом не тільки фізичним, а й, що набагато важливіше, добривом духовним та інтелектуальним. Наша творчість – це єдиний шанс залишити після себе спадщину в цьому світі, бо після смерті від нас не залишиться нічого, крім результатів нашої праці, нашого імені та спогадів про нас. Здійснивши ефемерну прогулянку, я зникну з меж цього світу, наче тінь, наче роса, наче світанок, наче відблиски сонця – зникну, щоб повертатися знову і знову. Я буду в кожній тіні, у кожній росі, у кожному світанку та відблиску сонця, що будуть після мене, як був і в тих, що були до мене. Ніхто не згадає мого імені, я буду безликим, однак же я буду в кожному атомі цього підмісячного світу. Саме за такі думки мене знехтували ті, хто з волі провидіння був обраний мені в кровні родичі. Ось, нині я прагну творення, творчості… і вони, ті, які безустанно твердять, що доля моя – зганьбити ім'я родини, зганьбити ім'я роду… не усвідомлюють, не зважають на те, що я один, я єдиний, на відміну від них… увічнюю ім'я родини й ім'я роду! Ім'я! Мітка! Дурне визначення! Зневажаючи всі примхи долі, завдяки яким мені було даровано саме це ім'я, а не визначення інше, я створив собі нове ім'я, відмовляючи їм у всьому, а особливо – у славі: я створив собі ім'я Жермен де Сен-Пре! Я був здатний прославити ім'я, яке було даровано мені по праву народження, однак же я не зроблю цього: “це мій син”, “це мій брат”, “це мій родич”, “це мій племінник”, “це мій знайомий”… – розносилося б з усіх боків, їм було б це приємно. Не прочитавши жодного рядка моїх книг, вони захоплювалися б мною, поважали б мене, цінували б мене! Ні! Я більше, ніж імена, я більше, ніж слова – ці дешеві, дурні, нікчемні мітки й визначення! Я можу бути сьогодні Жерменом де Сен-Пре, а завтра – Вінченцо Гарібальді. На відміну від них, я не прив'язаний до слів, а для них ці порожні позначення – сенс життя. Вони анітрохи не бажають приймати того, що наше життя – бікфордів шнур: ми зліплені за однією подобою – схожий же в нас і підсумок… Дотримуючись усіх їхніх, людських, ефірних традицій, я був шанований і цінний, але… але в єдину мить, тільки лише засумнівавшись у їхній вірності, а також прийнявши догмати, що все в цьому світі минуще і цілком складається із сумнівів, я став нікому не потрібен… я став гнаним! Гнаним людиною, але не Творцем! Довго я терпів те, що зрозуміти мені небагато потрібно було часу: розум їхній і душі їхні – Йосафатова долина, що цілком усипана трупами та кістками.