РОЗДІЛ 14. ГОЛОС СПРАВЕДЛИВОСТІ.

14 лютого 1834 року.

«Я був, подібно до всякої надзвичайно поширеної грошової купюри, всього лише одним із сотень трильйонів – я був схожий на всіх своїх побратимів, а всі мої побратими були схожі на мене, однак же причиною відповідного роду подібності була аж ніяк не повна відсутність нашої свободи, а її повна наявність: єдине, що нами керувало – це поклик інстинктів, голос природи, лейтмотив унікальності. На відміну від людей, ми не володіли суспільством, а тому нам були досконало чужі такі поняття як братство, рівність чи справедливість… Справедливість! Про наявність цього слова я дізнався тільки тоді, коли мене насильно занурили у світ людей. Але що ж було до цього? Я, далекий нащадок того самого щита, якому колись вдалося відвести небезпеку від небес у вигляді стріл Німврода, несамовито любив свої, і справді, безцільні, але від того аж ніяк не зарядні, поневіряння серед плоті неосяжної блакиті, при цьому жодним чином не відаючи ані початку, ані кінця свого шляху – не менш природно виникло в моєму єстві й найщиріше уподобання до споглядання дійсно чудових у своїй своєрідності танців на темноликій водній пелені насправді ж нерухомих зірок: у їхній сутності я бачив більше, ніж просто світло – у їхніх атомах я споглядав самого себе… Вельми багато місяців пройшло з моменту мого народження до того самого дня, коли мені вперше не пощастило зустрітися з людиною – того дня я позбувся і справді чималої кількості своїх побратимів: відтоді мені вдалося усвідомити, що людина – це зло, незважаючи на те, що, подібно до мене та інших моїх побратимів, вона, щодня відчиняючи власні очі, являє цьому світу щось живе, являє тому саме життя. Долаючи на своєму життєвому шляху, і справді, незліченну кількість перешкод і чомусь повертаючись у ті самі простори земної кулі, які я в той чи інший час покинув, перед моїми очима виникали дійсно унікальні та виняткові за своєю природою картини – за сприяння людини найбільші та найвишуканіші споруди перетворювалися на хаотичні руїни, а найбільш хаотичні руїни на великі та вишукані споруди. Іноді, перебуваючи неподалік від тих чи інших представників людського роду, мені доводилося чути такі слова як "**мрія", "надія" і "фантазія" – зміст цих слів був повністю незбагненний для моєї свідомості, нехай почасти я їх і розумів: про що мені було мріяти, на що мені було сподіватися і що мені було фантазувати тоді, коли моє життя володіло всім тим, що було необхідно для його сприятливого протікання – я не був людиною, а що ще більше потрібно для щастя? Я мешкав у садах Тантала, які рясніли не тільки лише бездиханними творіннями Всевишнього, а й, що найбільш важливо, творіннями з диханням у плоті. Люди ж, своєю чергою… Люди! Їхній шум – шум цивілізації – був украй противний моїй природі та моєму єству, а тому нерідко я тікав геть від їхніх проявів власного буття: я тікав туди, де для мене не існувало законів ані про добро, ані про зло, де я керувався тільки лише своїми інстинктами і владою фактів (схід і захід Сонця, початок і закінчення дощу, зміна дня і ночі, політ і смерть вітру) – туди, де все ще жевріло вогнище первісної природи. Я нічого не відав про існування людських законів – про них я дізнався тільки тоді, коли чомусь став бранцем їхнього порочного суспільства… Чомусь… Зовнішня сила часом була набагато сильніша за мене і як я не намагався все завзятіше і завзятіше працювати плавниками, мені часом не вдавалося подолати могутню волю всевладного течії – так, не вдалося мені подолати й не менш могутню волю людини: вона приборкала мене, мою волю і мої прагнення, скоротивши їх до розміру скляного акваріума, з надр якого я споглядав, як подібно до течії, на стіні цієї нікчемної кімнати безупинно рухаються стрілки дійсно старовинного годинника – я чудово розумів процеси стихії, однак же мені не під силу було зрозуміти ті самі витіюваті процеси та механізми, які так незмінно рухали ці стрілки по колу вперед… У моєму розумі нерідко проносилися спогади про той самий день, коли я не інакше, як усвідомлено відокремився від незліченної низки нашої зграї – багато хто мене зневажав, однак же саме тоді я відчув себе вищим за них: вельми ймовірно, що тієї самої години в мені вперше зародилися справжні зачатки незалежної особистості – ізолювавши свою сутність від зграї, я почав роздумувати про все на світі. Я уявив себе не таким, як усі, а тому дуже скоро і став таким – можливо, саме з цієї причини моя сутність перебуває у скляному акваріумі тоді, коли інші, подібні до мене, але менш гідні, ніж моя, свободи, сутності перебувають у її обіймах: безсумнівно, що перебуваючи у зграї мені вдалося б пізнати як себе слід і не слід поводити серед меж місць нашого проживання, однак… проте самостійно і, що найбільш важливо, цілеспрямовано я позбавив себе того самого прикладу, на який мені слід було б дивитися. Я пам'ятаю… пам'ятаю!.. як кожен атом моєї ніжної луски відчував кожну мить цього життя!.. Я пам'ятаю… пам'ятаю!.. як мене вважали померлим тоді, коли я тільки лише занурювався у вир сну! Я пам'ятаю… пам'ятаю!.. як моя плоть любила тремтіти… тремтіти так, як тремтить струна на скрипці!.. Все змінили люди! Вони змінили моє життя! Я зненавидів їхній голос – коли ж я став розуміти їхні промови, я зненавидів їх ще більше! Багато хто з них хотів завоювати світ, ще більше – завоювати жінок. Багато хто з них хотів подарувати цьому світові життя, але ще більше – смерть! Але навіщо, навіщо це їм було потрібно? Чи не тому, що вони нездатні були створити щось інше, більш величне і менш пересічне, на зразок симфонії, картини або книги? Чи не тому вони творили зло, що нездатні були створювати добро? Я бачив чимало, але ще більше я не бачив, однак же мені вдалося зрозуміти, що аж ніяк не мій розум і аж ніяк не мою душу нині сковує акваріум: акваріум – це їхній уділ. Хіба не краще пізнати цей світ, будучи скутим у свободі, ніж бути вільним і жодним чином не розуміти красу та унікальність цього світу? Що ж тоді є істинною в'язницею – мій чи акваріум чи їхня свобода? Жодним чином не надаючи значущості маленькому єству, яке перманентно перебувало поруч із ними, вони й не усвідомили як досконало довірили мені всі свої найпотаємніші таємниці, всі свої найпідступніші думки і плани… Ех, якби я тільки здатний був попередити цей світ, якби хоч хтось почув той крик моєї душі!.. але я скутий сталевим ланцюгом бетонного мовчання – я в'язень іншої форми та іншого розподілу! Краще б течія річки цього життя побила мене об скелі, краще б моя ніжна луска збилася і стала грубою, краще б я став однією з тих сірих і нічим не примітних риб, які безупинно борознять володіння Нептуна, краще б я сліпо плив за течією, повністю довіряючи своє життя волі випадку – водоспад, ведмідь, чи не все одно? – краще б я сліпо віддався течії цього життя, мимоволі захоплюючись величними акведуками, вельми природно упускаючи найзначніші події в історії людства в тисячах тонн нестримної вологи… ніж би я пізнав людську природу, людську історію, людську мову в кількох літрах зрідка свіжої води… Ліон! Дивовижне місто ткачів! Я повністю вивчив його природу крізь призму власного рабства! Тут люди постійно шукають Бога, жодним чином не здогадуючись про те, що Бог перебуває в кожному з нас, бо кожен із нас – Бог. Чи усвідомлювали вони про те, що їхня сутність абсолютно зрозуміла навіть нікчемному скупченню атомів, яке і складало моє риб'яче єство, тоді, коли вони дивилися на воістину величний будинок із вольвікського каменю, де чомусь змушена була мешкати моя плоть, яка є мимовільним свідком не тільки лише прихованого фіскальства, а й, що важливо, лукавих посмішок – та сама плоть, яка народилася в цьому світі за заступництва Кадмііла?.. Голос! Ненависний людський голос! Як же мені набридли їхні міркування, роздуми, демагогії про справедливість, про революцію і про страхи – але що їм було відомо про справедливість? Безперестанку вимагаючи справедливості для себе, вони не більше і не менше, ніж постійно позбавляли цієї справедливості інших: справедливість! Ці робітники обурюються про те, що їх позбавили виплат, чому ж вони нині не обурюються від того, що колись їхні побратими позбавили свободи мене? Або, можливо, моя плоть не має дихання? Можливо, я не живе створіння? Де ж тут справедливість? Справедливість! Справжня справедливість можлива тільки лише за наявності відсутності поняття про неї, тільки лише за абсолютного занурення в природний стан – вона можлива тільки лише там, де цілком панують інстинкти, а все інше… все інше: не більше, ніж ширма, за якою з особливою таємничістю, з особливою ретельністю, з особливою старанністю приховують те, що іменується людськими вустами "нічого"… Справедливість! У людському суспільстві нерідко під цією маскою, маскою справедливості, ховаються личини вбивць – саме завдяки таким словам як "справедливість" у цьому світі вирощуються ті самі люди, які у своїх починаннях подібні до Скандербега: це ім'я мені вдалося довідатися в одній із розмов людей. Людське слово "справедливість" – це пожежі на вулицях міста, вбивства і грабежі… Але у кожного єства свій уділ. Мій же уділ, відповідно до природних інстинктів – мовчання… і навіть якби мені було підвладне повідати якійсь людині про майбутній бунт заздалегідь, я не вчинив би подібним чином ніколи, бо я не людина, а тому ці події до мене жодним чином не стосуються… Я любив згадувати, як раніше в моїй водоймі набиралася вода – тоді, подібно до надходження вологи, моя душа наповнювалася життєвими силами… Спогади… це все, чим я міг пишатися… це все, чим я володів… Проіснувавши певний час у надрах акваріума, я став такою ж мірою спостерігачем, якою мірою я був мислителем: життя людей було циклічне і замкнуте, як циферблат годинника і тільки лише якась стрілка визначала їхню справжню мету і призначення… Ну ж бо, досить шуму! Ех, люди… Їхні обличчя збуджені такою ж мірою, якою мірою збуджені обличчя на тій самій картині, яка нині розташовується навпроти мене – достославне полотно Ханса Мемлінга. Не слід поширювати марноту марнот – ваша доля буде не кращою за долю Люгіліо Ваніні: у XIX столітті справедливість шанується єрессю, а поклоніння її ідеалам – атеїзмом! Невже, невже ви не усвідомлюєте того, що відбувається? Свої погляди та позиції ви вирішили відстоювати саме тоді, коли це здатне принести вам найменше вигод і найбільше бід! Готуйте білі, немов анемони, прапори! Виженіть же зі своєї душі бісів, щоб поселити там ангелів!.. Досить про них… вони нині там, на площі, а я… а я підношуся над ними, перебуваючи в ті миті в безпеці… Я ніколи не любив їхній шум… а тому, коли до мого слуху доносилася природа того, я несамовито бажав тільки лише одного – непомітно зникнути в цьому світі, як потай згасає хмара, що мимо пропливає, або ж ледь помітний вітерець – у ці миті життя в мені, цілком зануреного в сутінок безвісності, тільки лише зрідка видавало і справді невловиме підтремтіння надзвичайно яскравих тонів моєї ніжної луски: ніколи ще не був так несхожий характер творіння Всевишнього з виглядом того творіння… Саме завдяки цій лусці моє єство так чи інакше привертало увагу гостей мого земного, але не небесного, власника: одні вказували на мене пальцем, інші сміялися, треті ж і зовсім мовчки споглядали мою плоть – я вивчив кожен характер і кожен образ цих акторів із небезізвестної комедії дель арте. Часом, я дивився на них гострим поглядом орла, часом же – тупим поглядом жаби: різниці в моїх поглядах вони не спостерігали – я був для них всього лише іграшкою. Вони дивилися на мене навіть тоді, коли я спав – спав нерухомо, подібно до того, як сплять птахи. Вони дивилися на мене і тоді, коли я неспішно, але перманентно, долав невелику відстань з одного кінця акваріума в кінець інший – мій рух був нескінченний, як і моя нерухомість, їхній же погляд не був такий витривалий. Вони спостерігали за мною навіть у темряві, тоді, коли я почувався найбільшою мірою самотнім…».