РОЗДІЛ 13. СТАРОДАВНЄ КІЛЬЦЕ

13 лютого 1951 року.

Неосяжний світ, нескінченно переходячий у абсолютно виняткові та вельми різноманітні у своїй одноманітності, макроскопічні або ж мікроскопічні, простори, безперервно створюючий і знищуючий надзвичайно складні структури клітин, молекул, атомів, незліченну кількість всіляких планет, зірок, систем, галактик, неосяжний світ, що не володіє точно визначеними межами і не містить ані найменших обмежень, який не має ані кінця, ані початку… і ось, у цьому неосяжному світі, нікчемна піщинка, ефемерна й ефірна крапля, чиє життя – кілька ледь вловимих, ледь помітних миттєвостей – юний, безумовно, якщо брати до уваги середньовічний поділ життя на строго визначені етапи, двадцятип'ятирічний Флав'єн Шеньє, тобто я, вирішив возз'єднати своє справжнє життя з тим самим надзвичайно своєрідним єством, яке подобалося мені не стільки своєю формою, скільки своїм змістом… я мав намір вступити в шлюб з Коралі Деліль. Однак чому, з якої ж причини полюбила мене Коралі Деліль? Можливо тому, що моя плоть була колись чомусь вкрай щедро обдарована, подібно до плоті достославного Корсо Донаті, дійсно вишукано скроєною, нехай і тлінною, але все ж, все ж найдивовижніших якостей матерією?! А можливо тому, що я володів якоюсь, особливою, невластивою її, Коралі Деліль, колишньому оточенню, химерністю?

Так, я любив здійснювати, і справді, незвичайні вчинки і дії, а також, що важливо, бути в не менш незвичайній мірі бездіяльним: мені подобалося миттєво завмирати, блискавично занурюючись в абсолютно нерухомий стан, при цьому незмінно прислухаючись до всіляких звуків природи і людської інфраструктури – я відчував слабкість до створення і руйнування у своїй свідомості, і справді, неймовірно деталізованих, а також до подиву пересічно одноликих, штучних і природних об'єктів; нерідко я любив притулитися до суттєво поораного зморшками стовбура стародавнього дерева, обійняти його, віддати певну данину поваги його дійсно поважному віку, а також найщирішим чином подякувати йому за ту велику роль, яку воно, безумовно, для чогось виконує серед меж нашого підмісячного світу – у цю мить різноманітні види почуття рухалися наввипередки, немов легкоатлети під час забігу, у хаотичному вирі мого серця і, що вельми передбачувано, постійно здобувало перемогу те з них, яке було найбільш сильним і витривалим… як же радіє моє єство, що йому відомі подібні почуття!.. що воно перебуває серед числа тих небагатьох людей, які здатні їх усвідомлювати!; ще мені подобалося не спостерігати за ходом часу, бо це дозволило мені усвідомити, що часу, як такого, не існує – цікаво, чи зможуть мурахи усвідомлювати почуття часу, розрізняти певні інтервали, якщо я з винятковою постійністю випромінюватиму світло з ліхтарика на їхній, і справді, вельми майстерно скроєний мурашник?.. хіба тільки лише тому, що наша планета перманентно рухається навколо сонця, хіба це робить наше літочислення істинним? Всі наші, людства, спогади, Стародавній Рим, Середньовіччя, Ренесанс… який же унікальний погляд на ці вселенські явища, коли не спостерігаєш всього лише за маленькою стрілкою колись створеного людиною годинника…

Я не був чужий всьому сакральному і окультному – саме тому перед моїм єством багато років тому виник образ якоїсь таємничої ворожки: мадам де Сент-Арно. Будучи надзвичайно натхненним через якийсь локальний, ефемерний, миттєвий, скороминучий успіх, багато років тому мені вдалося відкрити ту саму завісу, за якою і ховалося те незвідане, таємниче і сакральне – мадам де Сент-Арно. У ту саму мить, коли моя воістину ще не бачила видів нога переступила поріг її дійсно виняткових володінь, вона одразу ж вимовила вголос моє нічим не примітне ім'я – Флав'єн Шеньє: я був до жаху здивований, вона ж безперестанно випромінювала самовладання лева – хіба міг я тоді усвідомити, що вона всього лише прочитала моє ім'я на сталі того самого нагрудного жетона, який з певних пір був невід'ємною складовою юного єства Флав'єна Шеньє? З моменту виголошення її вустами мого імені, у мене тоді не було підстав їй не довіряти. Мадам де Сент-Арно! Вона в такій же мірі любила вивчати одіяння представників людського роду, які прийшли до неї, в якій обожнювала досліджувати їхні характери – необхідно визнати, що і те, і те вона здійснювала з чудовим умінням і справді пильною увагою: їй були цікаві не тільки лише декорації п'єси, а й її зміст. Мадам де Сент-Арно завжди бажала зазирнути в темну, незвідану, нерозрізнену гладь озера людського єства: вона вміла проникнути не тільки лише в уми, а й, що куди важливіше, у серця людей – таким чином вона намагалася відшукати найголовнішу слабкість тієї чи іншої людини, щоб надалі вельми успішно впливати на природу тієї. Там, де я, Флав'єн Шеньє, бачив надзвичайно хитромудрі механізми цього життя, та ворожка, мадам де Сент-Арно, розрізняла всіляких розмірів механізми всередині раніше згаданих конструкцій.

Отже, саме мадам де Сент-Арно, розрізнивши в кавовій гущі якийсь букет квітів, а після витлумачивши, за допомогою праць небезізвестного Фредеріка де Ла Гранжа, те передвістя як набуття мною незабаром, воістину, колосального за своїми обсягами щастя, передбачила моєму єству зустріч із Коралі Деліль…

Чудовий костюм, чудова церква, майбутня чарівна дружина, найближчі мені люди, вірні друзі – про що ще міг мріяти двадцятип'ятирічний юнак? Я був щасливий, найщирішим чином щасливий – у моєму серці була така ж кількість почуттів, яка кількість шкіл розташовувалася серед Солом'яного провулка в Парижі.

– На карті в атласі світу тобі ніколи не вдасться побачити вибоїни сільських доріг, синку – так ніколи тобі не вдасться побачити в слові шлюб тих самих маленьких сварок і непорозумінь, з яких цей союз так чи інакше складається: навіть у раю, якими б не були там чарівними дерева, є гнилі яблука, а тому ти маєш бути готовий до цього і в разі потреби приймати тільки лише осмислені й обдумані рішення. Я не хочу залякувати, але хочу тебе застерегти, що перманентна гармонія у шлюбі неможлива, як неможлива й абсолютна рівновага в людському організмі чотирьох рідин Гіппократа!.. Будь щасливий! Ти на це заслуговуєш! Ах! Яку виняткову подію сьогодні я побачу! На вічно зеленому полі цього життя юний волошка возз'єднає свою долю з надзвичайно ніжною ромашкою! – ледь помітно повівши мене від гостей, які нетерпляче очікують початку настільки потаємної церемонії, вельми зворушливо промовив мій почасти посивілий батько: на моїх очах виникли сльози і він, помітивши це, залишив мене наодинці зі своїми думками.