РОЗДІЛ 12. СПАЛЕНІ ПРИНЦИПИ

12 лютого 2002 року.

Квапливо покинувши межі свого рідного, необхідно визнати, що вельми скромного, житла, дев'ятирічний житель югославського міста Герцег-Нові, чиє визначення або, якщо завгодно, ім'я мало таке поєднання слів – Лука Бркич – не інакше, як стрімголов попрямував у бік цілком одягненого в ялицевий колір домашнього гаю: вже давним-давно знайшовши серед безмовних і, що найбільш важливо, безвольних, але від того аж ніяк не нерухомих, а також аж ніяк не неживих, дерев, квітів та іншого роду рослин собі вірних друзів, Лука Бркич нічого найщирішим чином не любив так, як перебувати серед просторів вищезгаданого гаю в повній, нічим і ніяк непохитній, самотності – саме так і саме там вельми хаотично, але не безпричинно, в його свідомості блискавично народжувалися, можливо, найбільші думки, які тільки здатний породити людський розум. «Цьому дереву, цій квітці, а також цій травинці не так вже й багато потрібно для справді і повністю сприятливого життя – земля, вода, світло. Ці рослини практично нічого не споживають: їхній головний принцип – помірність. Води в цьому світі багато – її достатньо, щоб забезпечити життя рослинам на багато століть уперед. Світло ж і зовсім нескінченне… Але скільки ж, скільки ж плодів вони приносять, так, помірно, використовуючи, здавалося б, нескінченні блага? Вони виробляють кисень, дарують тінь – саме їхнє існування, сама їхня бездіяльність вже сама по собі корисна і діяльна! А що ж людина? Скільки всього їй потрібно зробити дій для того, щоб існувати? Їй необхідно споруджувати ферми, готувати поля, сковувати тварин, створювати виробництва і багато чого іншого… і все лише заради того, щоб існувати!..» – такі були думки дев'ятирічного громадянина Герцег-Нові. Можливо, саме через наявність подібного роду розумових ланок і ланцюжків у Луки Бркича не було серед однолітків справжніх друзів – можливо, саме тому, що він підносився над ними, як надлюдина, наддитина, підноситься над попередньою формою, людиною, дитиною? Вельми ймовірно, що це була одна з латентних причин, проте ж причиною найбільш явною, відвертою і відкритою було те, що йому, з якогось випадкового капризу природи, чомусь довелося існувати з вельми поширеним дефектом мовлення, який іменується в сучасному суспільстві заїканням. Але хіба, хіба у цього маленького мрійника і зовсім не було вірних і відданих друзів серед усіх існуючих нині представників людського роду? Безумовно, що були, а вірніше… був! Його єдиним, а тому і справжнім, другом був – Марко Никшич, його кровний предок, його сімдесятидворічний дідусь, який нерідко протягом усього свого життя поставав перед такого роду вибором, перед яким колись постав святий Григорій… і, слід визнати, що він, Марко Никшич, не завжди робив вибір на користь раю… Марко Никшич – цей високий чоловік міцної статури з величезними руками, такою ж рослинністю на обличчі, якою володів Папа Климент ІХ на полотні Карло Маррата, а також надзвичайно грубими рисами цілком поораного глибокими зморшками обличчя, найбільш яскраво які підкреслював довгий вертикальний шрам на лобовій частині його повністю посивілої голови. Однак, незважаючи на всю властиву Марко Никшичу грубість, він ніколи не підвищував голос на свого маленького нащадка – він чудово розумів цього хлопчиська, розумів так, як не розуміла його жодна людина на цій планеті, включно з його надзвичайно заможними батьками, бо з самого раннього дитинства Марко Никшич був, через наявний довгий шрам, найбезжальнішим чином, подібно до Луки Бркича, осміяний своїми, вже давним-давно постарілими, однолітками: у ту саму епоху, коли відносно тендітний Лука Бркич іменувався своїми однолітками “кволим заїкою”, вуста Марко Никшича іменували свого кровного онука “милим Демосфеном”.

– Лука! Дорогий Лука! Повертайся ж скоріше в дім: як тобі відомо, сьогодні – вівторок… день наших з тобою занять… а тому я з нетерпінням очікую яку саме книгу для них ти віддаси перевагу сьогодні!

Самотньо блукаючий біля довготелесих кленів Лука Бркич миттєво зупинився – щось усередині нього латентно повстало проти цієї, вже давним-давно усталеної, приреченості: «Знову цей обтяжливий вівторок!» – абсолютно чітко і, воістину, бездоганно пронеслися ті слова в його дитячій свідомості. Необхідно визнати, що Лука Бркич любив розмовляти зі своїм alter ego серед меж, серед просторів своєї безперервно розвивається свідомості – любив це робити там і саме таким чином тому, що нездатний був чинити так усередині людського суспільства: слова в його свідомості, на відміну від слів, що звучать під час живого спілкування, завжди декламувалися ясно і чітко – крім цього, він здатний був обробляти у своїй свідомості ті самі думки, на вираження яких вустами він ніколи, і справді, ніколи б не наважився. Але чому ж цей юний житель югославського міста Герцег-Нові так не любив вівторок? Він не любив його тому, що саме в цей день тижня Лука Бркич був змушений читати обрані ним самим книги або твори вголос.

Зі зворотною тією самою стрімкістю, з якою Лука Бркич покинув рідні пенати, повернувшись у надра їхніх, він, після закінчення, і справді, незначної кількості часу смиренно або, вірніше, покірно попрямував у бік дійсно колосальної сімейної бібліотеки – здавалося, що в цьому далекому, проте, все ж, кровному, нащадку александрійської бібліотеки було все, безумовно, за винятком читача, бо дев'яносто відсотків книг її були цілком і, напевно, безпробудно всіяні не більш і не менш, ніж ваговитою пеленою домашнього пилу: будучи, можливо сам того жодним чином не усвідомлюючи, щасливим володарем настільки дивовижних обсягів бібліотеки, Марко Никшич, через вік, а також, що важливо, певних особливостей свого колишнього життя, здавалося б і сам не відав, якої саме якості та змісту фоліанти перебували на полицях його, і справді, найвиняткіснішої скарбниці – тієї самої скарбниці, багатства якої він навмисно або, можливо, за натхненням поповнював швидше для своїх нащадків, ніж для самого себе, тим самим у цю годину будучи власником тієї самої дамби, чия волога здатна була дарувати сприятливий цикл існування якщо не цілому лісу, так, безумовно, певному, вельми конкретному дереву.