РОЗДІЛ 11. ГРОМАДЯНИН РИМУ

11 лютого 2013 року.

Джачінто Морреті дивився на неї ні на мить не відриваючи своїх яскраво-блакитних очей: він насолоджувався її чарівністю, він насолоджувався своїм станом, він насолоджувався життям – він був щасливий. Однак чи був він щасливий в абсолютній – безумовно, якщо така і взагалі можлива – мірі? Ні, бо якесь, ледь помітне, почуття неспішно, але, що важливо, незмінно підточувало, немов мініатюрний шашіль, здавалося б, наріжні устої його душі – Джачінто Морреті несамовито жадав ще більшого щастя: подібно до знесиленого пілігрима, якому у певний момент життя вдалося знайти серед пустелі оазис і скуштувати ніжну чарівність прозоро-чистої вологи, йому вдалося повною мірою пізнати ціну цієї винятково миловидної субстанції – щирої любові – що, безсумнівно, вельми природним чином не змогло не пробудити в його організмі і залежність до природи тієї. Джачінто Морреті щиро любив, проте, через жагу ще більшої любові, він був і справді нещасливий у своєму щасті – цей, і справді, самобутній представник італійської нації, кровний нащадок Ромула і Рема, чудово усвідомлював і справді відчував, що якщо він не зуміє зробити її абсолютно щасливою, то її зробить тією чи іншою мірою нещасною хтось інший: чи не тому він так розмірковував і подібним чином відчував, що його щастя було в досконалій мірі тотожне її щастю – щастю Даніели Бернарді?

– Вибачте, ви вже визначилися з вибором страв у нашому меню? – немов рокотом грому пролунали ті слова у свідомості Джачінто Морреті, тим самим пробудивши його з досить туманного, проте нетривалого, стану сакрального напівзабуття.

– Вибір… Ах, так, вибір! Ти ж дозволиш мені вибрати тобі страви, мила Даніело? – з якоюсь, не властивою його єству, невпевненістю промовив той, і справді, досить своєрідний італієць.

– Свій головний вибір я вже зробила, дорогий… – мило посміхнулася йому надзвичайно чарівна Даніела.

– Тоді дозвольте мені покинути ваше товариство ще на кілька хвилин! – вкрай чемно виголосили справді щирі вуста відносно молодого офіціанта.

Почувши ті слова, Джачінто Морреті одразу ж почав з надзвичайною старанністю витрачати, здавалося б, і справді невичерпні запаси своєї пильної уваги – витрачати на ту саму, одягнену в певну форму, матерію, яка чомусь іменується всякими представниками людського роду простим словом “меню”: але чи справді він витрачав вищезгадані запаси своєї пильної уваги на зміст і форму того меню? Або ж, можливо, у ці миті він настільки пильно і старанно вивчав самого себе? Як би там не було, незважаючи на те, що до його слуху доносилися, безперервно створювані серед площі цього небезізвестного ресторану, нижченаведені слова, вони жодним чином не досягали найбільш сакральних меж його надзвичайно чуйного розуму – здавалося, що він був повністю занурений у самого себе, а тому і здатний був вдихати тільки лише те повітря (почуття і думки), серед панування якого він у цю мить чомусь перебував:

– Це поганий знак – нас очікують найбільші нещастя і, безсумнівно, не менші ж за своїми розмірами біди!

– Відмова від папського сану – це ляпас Богові!

– З нетерпінням очікую побачити нового Папу. А Ви?

– Як думаєте, чому, від чого він розірвав ці узи? Чому він відмовився від приписаних йому самим Всевишнім офіцій? Чому він, обраний Богом на визначення та заснування рішень, почав керуватися власним розумом, а не власними почуттями?

– Вважаю, що в ім'я емоцій, бо наскільки ж нудним, одноликим і одноманітним було його життя на цій посаді – він, через наявні обмеження, тобто правила поведінки, був змушений чинити так, як чинили Папи десятками століть раніше!

– Але ж фермер, кравець, солдат і навіть пекар… хіба вони не чинять так само, як чинили представники їхніх професій у далекому тумані минулого?

– Безумовно, чинили… проте ж вони не мають… та й не мали раніше!.. тих самих знань, якими володіють і володіли Папи: знання – це найважчий тягар папства і найголовніше нещастя Пап! Яке б ці знання не дарували просвітлення і блаженство, вони ніколи… послухайте ж мене!.. ніколи нездатні зробити людину щасливою!

– «Папа!» «Папа!»! Що ви всі заладили з цим словом? Папа! Що є Папа? Тільки лише образ! Хто є Папа? Тільки лише людина, яка беззаперечно користується благами багатьох, уявно співчуваючи втраті блага тільки лише одного! Папа! Він нічого не виробляє, крім порожніх слів і не менш порожніх обіцянок, проте ж він з винятковою несамовитістю поглинає все те, що виробляємо ми, люди ремісничого стану!

– Ось що буває коли любов до Бога стає значно меншою за любов до життя! Можливо, він витратив усі миті свого життя тільки лише на те, щоб стати Папою… можливо, це було єдиним і непорушним прагненням усього його життя… можливо, усе своє життя він жадав саме цієї влади, але… але що ж далі? Невже він так довго і славно підносився, щоб так швидко і малодушно впасти?

– Раніше я уникав її, щоб не завдавати їй болю – зараз же я уникаю її тому, щоб не завдавати болю собі!