РОЗДІЛ 9. ПРОДІРЯВЛЕНІ УСТОЇ

9 лютого 1941 року.

Рух за рухом, ривок за ривком, подих за подихом – з кожною миттю він все більше і більше заглиблювався в земну поверхню: навіщо ж, з якої ж причини він наносив ці, і справді, надзвичайно точні та жорсткі, але аж ніяк не жорстокі і аж ніяк не смертельні, каліцтва відповідній природній матерії – чому ж він видозмінював, здавалося б, первозданний, нічим і ніким не оброблений грубий, проте природний, ґрунт? Відповіді на це запитання не знав навіть він сам – він був усього лише виконавцем якоїсь, більш могутньої і менш пересічної волі, ніж воля вищезгаданої людини: ніж воля сорокап'ятирічного власника суттєво поріділого волосся пісочного кольору. Його рухи, хоч вони і були творінням людської плоті та людського розуму, і справді були безперервні й наполегливі – здавалося, ніби це була не людина, а певний, невідомо ким і невідомо навіщо створений, залізний механізм. Ні, то був не залізний механізм – то була сама доля, бо ті рухи були непохитні і, що важливо, їхня кількість та їхній запас, на перший, безумовно, поверхневий, погляд, були невичерпними… У ті миті Етьєн Лемуа всього лише виконував те саме призначення, яке йому приготувала сама доля – він з винятковою старанністю змінював рельєф тієї самої земної поверхні, яка незабаром мала стати не інакше, як безпосередньою обителлю для якоїсь людської плоті, цілком позбавленої ефірного, а тому і невидимого, легковагого духу.

Надзвичайно груба робота – робота гробаря – зробила руки Етьєна Лемуа грубими, проте вона не зуміла зробити грубою його душу: незважаючи на свою долю, він був справжньою, найсправжнісінькою людиною – багато в що він вірив, але ще більше було того, до чого його єство жодним чином не виявляло почуття віри. Йому як нікому іншому було чудово відомо про існування життя після смерті – щоправда, проявлялося це життя не в образі ангелів, серафимів, диявола і демонів, але в особі найзвичайнісіньких черв'яків, які з перманентною хаотичністю, безумовно, для погляду Етьєна Лемуа, але, безсумнівно, з винятковою цілеспрямованістю у своєму розумінні, безмовно копошилися у відповідному їхній природі середовищі існування: він не заводив із ними дружби, але і не був їхнім супротивником – він вивчав їх, спостерігав за ними, як недосяжні зірки постійно спостерігають за дивовижним рухом тих самих обмежених у часі свого проживання істот, які у своєму спільному знаменнику характеризуються нічим не примітним, але вельми багатозначним словом “людина”. У його душі, через обрану ним професію, а також власну природну конституцію, ніколи не було революцій – там завжди, втім, як і серед меж кладовища, безмежно панували умиротворення і спокій: хтось колись сказав про нього, що “він незворушний, ніби Собор Святого Павла в Римі” – цей хтось був надзвичайно близький до істини. І тим не менш, подібно до спокою кладовища, його спокій, необхідно зауважити, що часом, певною мірою тривожили відносно скорботні представники людського роду – багато хто з них невмовчно твердив про власну скорботу, про покійного і про Бога: таких людей він ніколи не бачив на кладовищі після похорону – здавалося, що після похорону, знайшовши певну свободу або ж і зовсім статок, вони назавжди забували про існування скорботи, покійного і, що важливо, Бога… Йому щодня вдавалося споглядати, як любов, дружба, ненависть, зрада, щастя і заздрість вельми квапливим чином занурюються в землю на глибину не менше 6 футів – занурившись туди, вони ніколи більше звідти, за його пам'яті, не поверталися: вони спочивали там, немов у якійсь капсулі, ніби до настання кращих часів – ті часи священнослужителі нерідко називали Другим Пришестям… Бувало, що йому доводилося робити нові могили вночі, бувало, що в дощ, у град або ж у сніг, проте ніколи не бувало такого, щоб він не робив нові могили. Одна могила замикалася, інша ж тільки відкривалася – колесо часу, а відповідно і життя, ні на мить не зупиняючись, а тому і нещадно, рухається вперед: Етьєн Лемуа усвідомлював це краще за всякого більш непересічного і менш порочного представника людського роду. І все ж, за всіх своїх особливостей, а вірніше за всіх тих особливостей, які виростило в ньому навколишнє середовище, час, світ і життя, Етьєн Лемуа був такою ж людиною, як і всі інші – так само, як і всі, він часом відчував гнів, страх, радість, захоплення, проте ніколи він не відчував щастя і нещастя.

Етьєн Лемуа!.. Він до такої міри занурився в себе, що навіть, ніби, повністю перестав розуміти і усвідомлювати природу часу – бувало, що він безперервно працював днями, а бувало й так, що ніч була для нього найбільш сприятливим робочим часом: для нього час не мав визначень і складових частин – воно було єдиним цілим, а відповідно і необмеженим. Він ніколи не знав який саме в ту чи іншу хвилину день тижня – втім, це йому було і непотрібно: він чудово відчував коли саме йому необхідно працювати, коли саме йому необхідно бути дієвим. При цьому, враховуючи все вищеописане, Етьєн Лемуа не був рабом своєї праці – він робив свою працю чомусь, а не для чогось: не тому, що його щось до цього спонукало, а тому, що це була його доля, яку, необхідно визнати, він повноцінно розумів і, що найбільш важливо, визнавав. Його улюбленою книгою була Книга Еклезіаста – Книга Проповідника: сторінки в ній були надзвичайно брудні та суттєво надірвані – цей чоловік занадто часто черпав певну інформацію з її надр. Можливо він хотів відшукати серед її сторінок певні відповіді на власні запитання? Найімовірніше, що читання цієї книги являло собою його єдину розвагу – він читав Біблію аж ніяк не для того, щоб відшукати серед цього океану Бога: ні, якраз навпаки, читаючи її, він все більше і більше віддалявся від Нього. Саме з цієї причини сторінки тієї книги виглядали в цю годину відповідним чином. Незважаючи на своє призначення, він не виявляв належної поваги до цієї книги. Та й взагалі, зі справжньою повагою він ставився лише до однієї матерії – цією матерією була аж ніяк не людина, але інструмент, зброя праці Етьєна Лемуа: його гостра, немов дамаський клинок, штикова лопата.