РОЗДІЛ 7. ОСКОЛКИ ДАВНИНИ

7 лютого 1845 року.

– «…Я, як один із древніх акведуків, які чомусь, які для чогось доставляють життєдайну вологу в перманентно квітучий сад – я всього лише виконую колись призначене мені призначення: та волога поступово знищує моє тлінне тіло, та волога неспішно, але постійно і впевнено, робить мене слабшим, але… але я проводжу по своїх жилах імпульси, але я проводжу по своїх жилах енергію, але я проводжу по своїх жилах життя – те, що дарує мені смерть, приносить життя іншим, більш прекрасним і більш гідним! Однак, таке моє призначення – знищуючи власну плоть, знищуючи власне життя, покращувати плоть і життя інших! І нехай з часом та невичерпна волога і підкосить мої плечі, і нехай з часом моя плоть і постаріє, але цей сад, цей перманентно квітучий сад буде жити вічно – він був до мене, він є зі мною, він буде і після мене! Вічний кругообіг життя і смерті – ось, що є той світ! Що ж було до мене? Життя і смерть! Що ж буде після мене? Життя і смерть! На моєму місці – на тому самому місці, де подібним же чином існував і мій попередник – вельми стрімко зведуть нову, можливо менш масивну і, вельми ймовірно, більш технологічну, споруду, суть якої з такою ж ретельністю виконувати визначені їй самою долею функції! Моя плоть, моє тіло загине, проте моя справа буде жити вічно! Я, подібно до телеграфного кабелю, всього лише провідник між одним місцем життя і місцем життя іншим – життя безперервно протікає по моїх жилах, проте в мені самому немає життя!..» – досить чітко продекламував із книги в украй скромній оправі, яку він нині тримав у руках, кожне з вищезгаданих слів чоловік років сорока, одягнений в шати представника виконавчої влади і, необхідно згадати, одразу ж, із безмовним проханням, звернув свій надзвичайно пильний погляд у бік іншого чоловіка, який, своєю чергою, у цю мить перебував лише за кілька футів від нього.

– Глибокі слова, проте… не найбільш однозначні, а тому і не найбільш точні, а тому і не найбільш правдиві! Слід визнати, що цей літератор, чиї твори ти вже мені деякий час цитуєш, дорогий Іоанне, і справді винятковий умілець своєї справи – насамперед, він чудово розуміє людську природу, якщо підносить власні думки саме таким чином: кожна людина розуміє його по-своєму і жодна людина не розуміє його однаково! Безумовно, він приречений на славне безслав'я!.. Хіба ні? Такого роду творчість нині сприймається всяким представником виду homo sapiens, як не більш і не менш, ніж найбільша безглузда трата автором не тільки лише власного часу, а й, що набагато важливіше, часу читача! Що вже й говорити про чорнило і папір?! Твій еталон прози пише надзвичайно затягнуто – у його словах немає життя: його і не може там бути, бо він не живе, а тільки лише існує – його світ обмежений межами його власного кабінету, а відповідно і власної свідомості! Його стиль паморочить голову – паморочить голову не тому, що він чудовий, а тому, що незбагненний! Його речення найприроднішим чином суперечать, справді, справжньому здоровому глузду! Люди пересічні, власне кажучи, більшість… його ніколи не зрозуміють, а тому, безсумнівно, вкрай засудять – до людей же вишуканого і тонкого смаку, власне кажучи, для тих, для кого і призначені його праці, для тих, хто і є його справжньою аудиторією, його твори, через свою непопулярність і через суспільну зневагу, так ніколи і не дійдуть! Ті, хто захоплюється його працями – непослідовні божевільні, анахорети від літератури! Так, як пише він, жодна людина не говорить у цьому світі, безумовно, за винятком його власного alter ego – саме тому в його рядках немає істини! Він брехун, справжнісінький брехун, але, тим не менш, необхідно визнати, що бреше він не так, як це роблять інші – він бреше майстерно… так, саме майстерно, а не цікаво! Однак же, я абсолютно впевнений, я вкрай переконаний в одному – у нього немає таланту і він, поза всякими сумнівами, вивуджує з торбинки свого розуму кожне накреслене слово з такою ж ретельністю і з таким же трудом, з якими всякий невдаха, з якими всякий недосвідчений рибалка, який наполегливо прагне довести свою спроможність і своє вміння, прагне виловити щось із справді безлюдного ставка!..

– Можливо він набагато менш привабливий у своєму стилі та у своїй подачі тексту, проте він надзвичайно доброчесний у своїй мудрості! Він прагне заслужити суспільну похвалу – він несамовито прагне довести свій стиль до меж досконалості: саме тому, через прагнення досконалості, в його творах нерідко панує абсолютний хаос!