РОЗДІЛ 6. ФЕРЗЕВИЙ ГАМБІТ

6 лютого 1935 рік.

Бліда тонка рука пересуває білий пішак з d2 на d4.

– Шахи! Дивовижна гра! Ось, поглянь же вкотре на цю сукупність атомів, Джоне: мармурова дошка, фігури, які виткані зі слонової кістки – дивлячись нині на цю дошку, в моїй свідомості чомусь пробуджуються думки про шотландські тартани… Настала черга твоєї відповіді, Джоне – відповіді в тій самій грі, чия давність здатна зрівнятися лише з іншою, не менш цікавою, розвагою: політикою…

Смаглява м'язиста рука пересуває чорний пішак з d7 на d5.

– Не можу з Вами не погодитися, містере Батлер. Це, і справді, чудова гра! Найбільше вона подобається мені тим, що в ній завжди є як переможець, так і повержений…

Бліда тонка рука на мить завагалася, однак через секунду з досить рішучим виглядом перемістила білий пішак з клітки с2 на клітку с4.

– Переможець? Програвший? Але ж у шахах можлива нічия… і якщо двоє грають уміло, то вона, практично завжди, неминуча!

Смаглява м'язиста, ані миті не вагаючись, переміщує чорний пішак з клітки d5 на c4, тим самим повалено один із пішаків, які в ці миті були в підпорядкуванні блідої тонкої білої руки.

– Це правда, проте в кожній із тих самих партій, які з тієї чи іншої причини закінчуються внічию, є не тільки переможець, але й програвший: якщо гравець не зміг перемогти – це означає, що він допустив певні помилки; якщо гравець не програв – це означає, що він не допустив критичних помилок… Така вже природа шахів! І тим не менше… нині тут, у Філадельфії, значно більший інтерес у всякої, справді сучасної, людини пробуджує дещо інша гра – вона іменується монополією: у стратегічних аспектах вона, і справді, в чомусь схожа з лейтмотивом шахів, а в питаннях економіки вона, і справді, суттєво нагадує політику…

Бліда рука невпевнено наблизила свою сутність до клітки з конем і одразу ж перемістила його з меж b1 у межі с3.

– Так, до мого слуху доносилися певні слова про цю гру, проте я вважаю, незважаючи на аргументи, що нині витають у навколишньому просторі, що людський або, якщо завгодно, суспільний інтерес до неї… тимчасовий, бо їй не під силу дарувати цьому світові геніїв… таких же геніїв, як Хосе Рауль Капабланка, Олександр Альохін, Емануїл Ласкер і Вільгельм Стейніц! Вдумайтеся! Чому ж люди купують цю гру, монополію? Чи не тому, що саме серед її меж, що саме занурившись у її сутність, вони можуть володіти всім тим, чим насправді їм, через якісь соціальні, економічні, політичні та, що найбільш важливо, суб'єктивні фактори, володіти не під силу! Ні! Безумовно! Монополія – це гра на десятиліття, це гра на століття… проте вона, на відміну від шахів, не гра на епохи! Та й крім того, не слід також виключати і просторовий аспект – я щиро переконаний у тому, що ця розвага матиме лише локальну популярність: вона ніколи не буде настільки ж популярна в усьому світі, як шахи!

Власник смаглявої руки, ніби заздалегідь прочитавши хід суперника, квапливо перемістив чорний пішак з клітки е7 на клітку е5.

– А все чому? Та тому, що шахи створив геній, їх створила сама природа, а монополію ж, своєю чергою, створив винахідник, її створила людина! І все ж, монополія має чималу кількість адептів…

Тим часом білий пішак неспішно перемістився з d4 на d5.

– Не більше, ніж шахи! Хіба не так? У шахи грають не тільки заможні люди, а й люди незаможні – монополія ж… скоріше прерогатива заможних, ніж малозабезпечених! Ось навіть зараз – чому ж ми нині граємо не в монополію, а в шахи? Чи не тому…? Слон…

Чорний слон, через мить після того, як його ледь помітним чином згадали вуста, і справді, мармуроволикого начальника однієї з відомих в'язниць США, вельми вишукано подолавши простір і час, раптово опинився в пункті d6, при цьому залишивши в безмовному самотності площу f8.

– Вельми ймовірно, що у Ваших словах, містере Батлер, є крупиця істини… Принаймні, якби мені не пощастило бути на місці осіб заможних, то я б ніколи, безумовно, за подібних варіантів вибору, не обрав би монополію: її правила і так вже неабияк набридли б мені в повсякденному житті – купівля, продаж… заводи, споруди…

Начальник в'язниці без найменших роздумів перемістив свій пішак з клітки е2 на клітку е4 – здавалося, що в цю мить він усіма фібрами своєї душі несамовито бажав, бажав будь-що-будь продовжувати наявний діалог з раніше згаданим ув'язненим, ніби з життям цього полум'я, незалежно від якості тієї деревини, суттєво було пов'язане і його власне життя. Можливо, перш, ніж мала закінчитися ця шахова партія, він найщирішим чином жадав знайти якісь, визначені тільки його розумом, відомості – знайти якщо не за допомогою слів, то, безсумнівно, вербально? Як би там не було, містер Батлер прагнув здаватися спокійним – і це, слід визнати, у нього досить невміло, але все ж, виходило. Його нинішній і, що важливо, неодноразовий суперник по грі, Джон, ув'язнений із чималим стажем, а відповідно і людина, у якої, через відсутність певної частки фізичної свободи, була лише одна розвага – надзвичайно глибоке, детальне, комплексне вивчення людської природи – не міг не вловити своїм чуйним нюхом вельми своєрідний аромат того хвилювання, проте, через якусь обмеженість свого розуму, він, ґрунтуючись на певних аргументах-колонах, квапливо спорудив, як йому здавалося, надзвичайно міцний міст між наявним у душі містера Батлера хвилюванням і шаховою партією, що нині перебувала перед їхніми очима: подібне хвилювання йому нерідко доводилося споглядати в серцях спортсменів під час футбольних, баскетбольних і регбійних матчів – хіба шахи це не подібного ж роду спортивне змагання, де перемагає не тільки той, хто сильніший і спритніший, а й, що важливо, розумніший і хитріший?