РОЗДІЛ 5. МИРНИЙ ДОГОВІР

5 лютого 1985 року.

Не більш і не менш, ніж вкрай обурено грюкнувши дерев'яними дверима, Нурія Лефевр вельми демонстративно залишила межі того самого будинку, в якому вона вже і справді значну кількість часу мешкала – Жан-Марі Лефевр, відомий французький учений, який колись в ім'я науки або, якщо завгодно, в ім'я суспільного блага покинув свої рідні пенати, місто Марсель, в останній місяць занадто мало, безумовно, на думку раніше згаданої Нурії, приділяв часу дружині і надзвичайно багато хвилин, на все ту ж думку, дещо іншій жінці, Афіні, олімпійській покровительці наук і знань, що, власне кажучи, і стало найбільш безпосередньою причиною цієї, але вже давним-давно назрівалої, сімейної суперечки.

Не бажаючи жодним чином слідувати вказівкам свого розсудку, надзвичайно схвильована Нурія Лефевр цілком віддала своє єство в розпорядження винятково гострих почуттів – саме тому вона не знала, куди нині прямувало її вельми свавільне єство: над єством Нурії Лефевр у ці миті досить чітким чином панувало несвідоме – так, через певний час, вищезгадана француженка арабського походження опинилася серед меж одного з найбільш примітних ринків світу, яким був ринок Ель Берка.

“…Давно вже нема Republic [1] Риму,
І Карфаген давно зник,
Але слава їх – незнищенна,
Як вічний той, хто колись воскрес.
Не зневажає Рим тунісця,
Тунісу ж квіріт ні до чого –
То чому ж не примиритися *
Народам, що вели війну,
У глибокій давнині? До того ж,
Концепт агресій застарів:*
Сьогодні мир – слова і вуха,
Але раніше мир – це гострота стріл…”

Досить натхненно пролунали серед і справді виняткового хаосу звуків, вимовлені досить мелодійним чоловічим голосом, згадані в попередніх рядках арабські слова – необхідно зазначити, що початок цього вірша, в силу особливостей того самого стану, в якому перебувала в описувані миті Нурія Лефевр, дружині Жана-Марі, поза всякими сумнівами, на її найбільше нещастя, не вдалося розрізнити, однак та частина, якій, все ж, вдалося досягти відносно чуйного слуху і, що важливо, надзвичайно чуйного розуму раніше згаданої жінки, нині не тільки привернула відповідну увагу її, але й цілком природним чином спонукала Нурію відшукати справжнісіньке палаюче вогнище цього звучання.

– Ця ложка зі срібла! – вкрай переконано промовив кульгавою англійською досить харизматичний туніський продавець ювелірних товарів.

– Ні, вона зроблена з олова! – не менш наполегливо вищевказаною мовою відстоював свою позицію якийсь, не зовсім розсудливий, проте вельми впертий, європейський мандрівник – Якщо вона зі срібла, то чому ж вона не сяє?

– Сяє?! – з незвичайною бравурністю перепитав того пілігрима цей туніський служитель культу святого Елігія – Чи можливо в цьому світі, щоб Місяць перманентно сяяв? Так, саме Місяць, бо Місяць – це срібло, а золото – це Сонце! Ні?

– Безумовно, що ні! Однак, до чого ж Ви хилите?

– А до того, мій друже… а до того, що навіть Місяць, навіть Сонце вкриваються хмарами, то чому ж ними не можуть вкритися метали? Як Ви можете вимагати постійності від земного, якщо непостійне те, що має не більш і не менш, ніж небесну природу?

– З Вашими словами важко посперечатися.

– І Ви все ще не вірите мені, що це срібло?

– Зізнаюся, що після щойно висловлених Вашими вустами слів, я дещо інакше поглянув на предмет нашої суперечки! Яка ціна цієї срібної ложки? – саме так східна мудрість… так, саме мудрість, а не хитрість!.. в ці миті зуміла найбільш успішним чином, безумовно, на свою користь, вплинути на європейські почуття і, що важливо, на європейські знання, тим самим благополучно підтвердивши таку древню максиму: для справді європейської людини, на відміну від людини Сходу, перебування в емпіреях значно важливіше багатства.

“…Покоробивши десницею ліру,
І розум волею усолодивши,
Я призначив пісню світу,
Яким він є, яким він був,
Але не тому, яким він буде – *
Я це зробив тому,
Що все одно її забудуть…
Так не дістанься ж нікому,
Словес чудове плетіння,
Де на лозі є тінь плода,
Ти відгори свою мить,
І відправляйся в нікуди!..”

Через кілька миттєвостей той голос продовжив вельми натхненну декламацію раніше розпочатого вірша.

“…Держава Риму – це сонце,
А Карфаген – це місячний серп:
Золоте світло на Захід ллється,*
Срібний же неспішний темп,*
*До Сходу вірно спрямовує – *
Світло першого, на жаль, важке,
Як сегментата, що сяє,
На якій красується орел;
Другого ж світло набагато легше,
Як рядки ніжного вірша,
Що спрямовується далеко,
У глибини homo [2] буття…”

– У цьому світі все можна продати, навіть повітря, бо що є право на ту чи іншу річ, як не підкріплене певним юридичним фактом повітря? І що найдивовижніше, в цьому світі саме на повітря знаходиться найбільше покупців! – відносно гучно пролунали десь поблизу Нурії Лефевр відповідні слова, чим одночасно перервали продовження раніше згаданого вірша для слуху цієї жінки.