РОЗДІЛ 4. ПОВСТАННЯ ЧУТТЯ

4 лютого 1988 року.

– Якби вони мали совість і вміли червоніти, вони, без жодних сумнівів, зараз мали б почервоніти! – Ми завжди виявляли до них більше співчуття, аніж вони до нас! – Це справжнє божевілля! Це справжнє безчинство! – Чому сім'ї портсмутських моряків мають голодувати?! – Спершу британець поступиться жителю країн третього світу своїми робочими місцями, а що ж потім..?! Можливо, він повинен буде поступитися йому і своїм правом проживати серед просторів Туманного Альбіону?! – Ми вимагаємо справедливості! Ми вимагаємо захисту своїх порушених прав! – Досить звільнень! Досить скорочень! Досить образ щодо британського народу!

Саме такого роду вигуки в цей час лунали біля тієї самої людини, яку іменували Баррі Гарднером. Чи був він учасником цього страйку портсмутських моряків? Безумовно, що ні – і це відбувалося аж ніяк не тому, що він жодним чином не був пов'язаний зі, справді, чисельним братством британських моряків, а тому, що його єству були абсолютно байдужі всі події, що відбувалися в цю годину довкола нього: Баррі Гарднер тільки лише прямував за визначеним ним самим шляхом, а відповідно і до позначених його розумом цілей – те, що він зустрів на своєму шляху вищезгадане скупчення моряків, поза всякими сумнівами, було не більш і не менш, ніж примхою випадку.

Квапливо долаючи ті самі, живі, перешкоди, які в цю годину, і справді, з винятковою спритністю несамовитіли саме там, де отому двадцятип'ятирічному чоловікові слід було пройти, Баррі Гарднер, раптово опинившись усередині цього скупчення, несподівано відчув себе однією з його невід'ємних складових – це відчуття було надзвичайно противне вищезгаданому чоловікові, а тому він прагнув якомога швидше вибратися з того самого повалу, який нині настільки несамовитим чином палав.

Але чому ж йому був байдужий цей страйк моряків? Хіба здатне те чи інше невдоволення тих чи інших людей не пробуджувати в серці справжньої людини якихось почуттів – чи то почуттів позитивних, чи то негативних? Можливо тому, що в ці миті всі його думки, так само як і всі його почуття, були цілком присвячені предмету, на його погляд, більш важливому – створенню образу тієї самої дівчини, яка мала стати головною героїнею його чергової, настільки очікуваної всіма, винятково освіченими, а тому й нечисленними, портсмутськими читачами, прозової поеми "Вітер часів"? Так, саме так! У цю годину він розмірковував тільки лише про Крістіну Скотт – про незвичайно чарівну, але від того аж ніяк не порочну, юну манчестерську леді, чиє серце досить свавільно обрало своїм коханим надзвичайно убогого непоказного тридцятирічного садівника, єдиним щастям у житті якого було володіння, розпорядження і користування тим самим умінням, яке, своєю чергою, дозволяло йому досить успішно створювати, справді, вельми виняткових властивостей і якостей художні картини.

– Крістіна… – ледь чутно прошепотів у своїй свідомості той двадцятип'ятирічний письменник, який кількома митями раніше покинув межі вищезгаданого скупчення колосально обурених портсмутських моряків – Крістіна…

Ще мить, і він раптово відчув, як до його надзвичайно волелюбного єства, і справді, не більш і не менш, ніж навмисно торкнулася якась, невимовно субтильна, жіноча рука. Баррі Гарднер стрімко обернувся – він побачив перед собою невимовно чарівну жінку, яка була одягнена в пальто кольору мазандаранського плода.

– Крістіна! – з незвичайною гучністю вигукнув той, хто трохи раніше, справді, жодним чином не бажав, ніби суттєво побоюючись його природного звучання, вимовляти це ім'я вголос – Привіт, Крістіно!

– Привіт, Баррі! – надзвичайно радісно промовила та сама двадцятитрирічна жінка, у голосі якої в цю годину не більш і не менш, ніж безперестанку прослизали нотки, і справді, значного хвилювання – Як же я рада тебе бачити! Ти… ти теж береш участь у страйку?

– Ні… – з невимовним збентеженням промовив Баррі Гарднер, не в силах ні на мить відвести від її, і справді, дивовижної краси погляд: вона була чудово чарівна… чудово чарівна, як і тоді, коли вона так раптово, без найменших пояснень, перестала відповідати на його чуттєві листи… як і тоді, коли її серце обрало собі інший предмет любові, а відповідно й обожнювання.

Крістіна! Вона була такою ж чарівною, як і раніше! Вона не змінилася, нітрохи не змінилася! Ні! Вона тільки погарнішала! Так, це була вона! Його перша, а відповідно й єдина, любов! Це була вона – Крістіна! Усвідомивши це, Баррі Гарднер вмить втратив не тільки почуття часу, але й, що важливо, здатність розважливо говорити – дивлячись на її вуста кольору савеського граната, його єство, і справді, цієї миті не було здатне осмислено не тільки відповідати на всі, квапливо зривані з раніше згаданих вуст, запитання Крістіни, а й висувати в цьому діалозі свої власні речення зі знаком питання наприкінці їх.