РОЗДІЛ 3. НАШЕ ЖИТТЯ.

3 лютого 1931 року.

— І що ж зробив містер Естеван Брайтенберг? — Те, що людина його становища і повинна була зробити — він лише розсміявся містеру Ріаннону Кольєру у відповідь. І справді, хіба немає виняткової іронії в тому, що той самий, надзвичайно праведний, безумовно, на думку суспільного світогляду, священнослужитель, який з особливою пихою і з не менш колосальним старанням невпинно проповідував, воістину, давнє вчення про Бога, а відповідно і безперервно наставляв людей не більш і не менш, як у помірній стриманості, виявився найзвичайнісіньким і жалюгідним п'яницею? Так, саме п'яницею! І став він таким аж ніяк не безпричинно! Отець Люйльвіц власними вустами повідав містеру Ріаннону Кольєру про ті самі причини, завдяки яким або, якщо завгодно, за допомогою яких упав його не тільки духовний, а й, що важливо, ремісничий побратим — відповідно до слів отця Люйльвіца, отець Граймс більше нездатний перебувати серед просторів цього підмісячного світу в тверезому глузді тому, що в його розумі раптово виникло якесь, і справді, чудесне усвідомлення, ніби він, отець Граймс, є одним із незліченної кількості шахраїв і брехунів: одним із тих незліченних лжебронзовіїв, які безперестанно запевняють і, що істотніше, переконують чималу кількість людей у тому, що Бог, безумовно, існує! — з чималим натхненням відповів на запитання Діона Хесселя Мітчелл Леднер, після чого одразу ж завдав, воістину, майстерного удару слюсарним молотком по вже вдосталь покришеному, відносно старому, штукатурному шару, і справді, значної за своїми розмірами стіни. — Ну а як вважаєш ти, Мітчелле, — Бог існує? — Бачите, містере Діоне, якщо вірити в існування Бога, то цей світ для кожного з нас, для кожної людини, — не більш і не менш, як світ парадоксів... Ось, наприклад, один із них: для того, щоб знайти безсмертя, — мені потрібно померти. Хіба це не парадоксально? Що вже й казати — я не вірю в існування Бога: не вірю тому, що занадто часто і занадто вдумливо читав Біблію — ця книга, і справді, цілком усіяна протиріччями. Після того, як я вперше ознайомився з Біблією, — я став глибоко віруючою людиною. Після того, як я вдруге прочитав Біблію, — я став віруючою людиною. Після того, як втретє прочитав Біблію, — я став людиною! Саме завдяки тому, що я чудово знайомий зі змістом цієї книги, моє єство нині здатне повністю усвідомити справжню трагедію отця Граймса — ось, що буває з людьми, єдиною метою життя яких було багаторічне і повсюдне поширення, нехай і значною мірою правдоподібної, але все ж, виняткової омани… Біблія! Ця книга завжди, до миті мого абсолютного одкровення, а відповідно і визнання всеосяжної і всепереможної сили розуму, перебувала на краю мого письмового столу, бо її зміст частіше за інші книги борознили мої незвичайно допитливі очі — можливо, саме з цієї причини вона падала з мого столу частіше за інші книги?.. — А вельми ймовірніше тому, що твої рухи були занадто незграбними! Ось і зараз… поглянь... потрібно завдавати ударів у це місце… а ти, з якоїсь причини, б’єш ось сюди… а якби ти думав про роботу, Мітчелле, а не розповідав про свої роздуми про Бога, коли була потрібна тільки лише коротка відповідь… то твоя праця була б більш якісною, ніж зараз! — незадоволено вимовив містер Хессель, душу і розум якого, поза всякими сумнівами, істотно привели в чимале хвилювання вищезгадані слова двадцятирічного Мітчелла Леднера.

Після цих, раніше згаданих, слів сорокадворічного містера Діона Хесселя, Мітчелл Леднер, безперестанно борючись усередині свого єства зі, і справді, неабияким латентним обуренням, яке, нерідко, вмить спалахує в будь-якій юній душі, проте значною мірою довше серед меж такої вщухає, почав з особливою старанністю і, воістину, з винятковою запопадливістю, навмисне приділяючи значну увагу кожній несуттєвій дрібниці та деталі, виконувати ті самі обов'язки, за вельми успішне виконання яких йому належала відповідна винагорода: так, не більш і не менш, як надзвичайно майстерно, за допомогою слюсарного молотка, дезорганізовуючи відносно старий штукатурний шар, і справді, значної за своїми розмірами стіни, Мітчелл Леднер у ці миті глибоко розмірковував про своє нагальне життя — безперестанно руйнуючи фізичні об'єкти, він безперервно створював об'єкти метафізичні. Так, саме так! Він розмірковував про життя — нехай і примітивно, нехай і посередньо, але, все ж, він намагався його осягнути: осягнути через розуміння себе, а відповідно і за допомогою новостворюваних його єством не тільки думок, а й, що важливо, почуттів — слід визнати, що часу для цього усвідомлення в нього було стільки ж, скільки ж його було і в вартового під час несення відповідної служби.

“А втім, чим же творчість штукатура гірша, ніж, наприклад, творчість письменника чи художника? Воістину, нічим! Це така сама творчість, як і всі інші прояви таланту й одкровення! Однак же, нині громадська думка прагне іменувати творчістю тільки лише те, що так чи інакше дарує їй естетичне задоволення — але хіба можлива подібного роду насолода без відповідного комфорту? Безумовно, що ні! Нехай вона на перший погляд і здається руйнівною, проте судити про неї слід тільки лише беручи до уваги її результати, але аж ніяк не сам процес! Так, відтепер я більше не сумніваюся! Це творчість — вельми самобутня і вельми своєрідна творчість… а тому і розмірковувати про неї слід самобутньо і своєрідно: хіба в цьому підмісячному світі збирають урожай соняшника за допомогою тих самих технічних пристосувань, за допомогою яких, наприклад, збирають урожай зернових культур?” — хаотично кружляв у свідомості Мітчелла Леднера, здавалося б, нічим і ніяк неприборканий вихор вищезгаданих думок.