РОЗДІЛ 2. ОДКРОВЕННЯ ПІЇТА.

“Хіба не дивовижний той самий факт, що долина річки Дюссель, де було явлене тому підмісячному світові, безумовно, найбільше досягнення антропологічної науки, відносно нещодавно почала іменуватися на честь тієї самої людини, яка була одним із найбільш видатних теологів в історії людства — на честь пана Йоахіма Неандера? Отакий світ парадоксів! Найменування цієї долини, долини, де були цілком природним чином знайдені останки того асимільованого людини — ті самі останки, які, не більше і не менше, як безпосередньо, послужили одним із найбільш істотних, а тому і наріжних, аргументів теорії Дарвіна — нині безперестанно вимовляється у всіляких обителях прогресуючої науки: такої долі бажав для свого імені той, хто не піддавав ані найменшому сумніву існування Всевишнього? Ім’я пастиря Бога віднедавна безперервно випромінюється з вуст пастирів науки — нерідко воно вимовляється і тими самими вустами, які всіляко, свідомо чи мимоволі, прагнуть довести відсутність існування Всевишнього, але не Вищого Розуму: часто це, безумовно, відбувається мимоволі, бо ними рухає жага прогресу, а як відомо — що далі заходить прогрес науки, то більше доказів, на захист існування Бога, руйнується. Однак же, необхідно визнати, що не завжди в даних питаннях слід бути настільки категоричним — сліпий і дурний у цьому світі той, чиї висновки і максими ґрунтуються тільки лише на тривіальних, трафаретних, заїжджених категоріях: цей світ — набагато більший і набагато глибший, ніж будь-які категорії, а тому для нього, і справді, не становитиме ані найменших труднощів вмить зруйнувати те, що іменується, нібито, глибокофундаментальними принципами і нормами…” — саме такі думки прослизали нині у свідомості тієї самої людини, яка в ті миті розташовувалася в невеликому трактирі, чия самобутня сутність була чомусь загублена на одному з небагатьох, незвичайно тихих, авеню безперестанно рухомого Нью-Йорка.

У його правій руці, у правій руці Вільяма Артурза, у вищезгадану хвилину перебувала дешева цигарка кольору слонової кістки, яка, і справді, безперестанно творила винятково їдку завісу сизоликого диму — незважаючи на цю, вельми самобутню і цілком оточуючу його сутність, хаотичну імлистість, його думки в цю годину були надзвичайно ясні й, що важливо, рухливі: куріння приносило його сутності, воістину, чимале фізичне задоволення — задоволення ж метафізичне він знаходив за допомогою томних і глибоких роздумів, непорушним фундаментом для яких часто служили зосереджені спостереження за оточуючим його єство таємничим світом, який, своєю чергою, чомусь, а найімовірніше за все, для чогось, містив, і справді, незліченну кількість галонів вельми небезцікавої інформації. Але ким же, ким же була ця людина? Ким же, ким же насправді був Вільям Артурз? Перш за все — він був дитям людства, але не дитям свого часу: саме тому його історія, воістину, заслуговує чималої уваги з боку справді чутливих і, що важливо, відверто розважливих людей!

Вільям Артурз! Вигнанець, який був, через, здавалося б, незбагненні йому причини, безжально зра́джений своїми обмеженими родичами! Чому ж він був ними зра́джений? Або, можливо, це він зрадив їх? Вільям Артурз міркував про цю зраду, як адепт культу свободи, його ж кровні родичі — як адепти культу роду! В його розумінні, він був зра́джений своїми родичами через наявність у сутності його виняткової розсудливості — і справді, його родичі справді були одними з найзавзятіших противників і супостатів цієї дивовижної і надзвичайно солодкої стихії! У розумінні ж своїх кровних родичів, Вільям Артурз зрадив їх через наявність у сутності його виняткової дурості — він не бажав бути одним із послідовників сімейної справи, а відповідно і не бажав бути прикутим своїм же власним батьком до галерної банки безглуздо важкої повсякденної праці, єдиними нагородами за яку були тільки відносно затишний прихисток і одноманітна, мізерна їжа. Ні, Вільям Артурз не міг зрадити своїй природі та своєму єству! Його батько, подібно до Творця, несамовито бажав зробити з нього свого слугу і свого раба, а тому будь-який прояв здорового розуму і щирого волелюбства, яке так чи інакше виходило із сутності Вільяма Артурза, неодмінно приборкувався його кровним батьком і одразу ж розцінювалося ним, як зрада не тільки справи роду, а й самого роду — вельми своєрідне самолюбство його зарозумілого батька найбільш безпосереднім чином ґрунтувалося, перш за все, на приниженні свого ж власного сина, а також у придушенні його не більш і не менш, ніж незвичайно сильної волі. Інший же син вищезгаданого батька, цілком відданий фантасмагоричним ідеалам і ефемерним, ефірним принципам тієї людини, перебував у цій родині у винятковій пошані — він мріяв про незліченне багатство, а тому з несамовитістю Харибдіди поглинав усі обіцянки, що посилалися його сутності: свого ж брата, Вільяма Артурза, він сприймав не інакше, як вельми недоречну на його шляху перешкоду — він відчував до нього тільки найщирішої властивості ненависть, безперервно вважаючи, ніби він є його конкурентом. Саме так Вільям Артурз незабаром усвідомив, що ім’я роду, та й сам рід — це не більш і не менш, ніж вельми пересічна мітка, яка щось позначає, але нічого не визначає.

Цей світ, а вірніше його мешканці, кровні родичі Вільяма Артурза, самі того анітрохи не підозрюючи, зробили з нього найчутливішу і, в той же самий час, найозлобленішу людину в цьому світі: він був легко вразливий — свою ж помсту він завжди, незважаючи ні на що, доводив до кінця. Нерідко його помстою була бездіяльність або ж мовчання — він чудово навчився керувати своєю сутністю, а тому й умів не менш чудово керувати й іншими людьми. Проте, необхідно визнати, що він був незвичайно вдячний своїм кровним кривдникам — саме вони зробили його закритим для цього світу: але хіба не в закритих мушлях здатна зародитися найсправжнісінька чудова перлина? Так, не що інше, як головне нещастя в його житті зуміло стати наріжним каменем його головного щастя — саме суворе поводження з боку родичів дозволило йому відкрити для себе, воістину, невимовний світ творчості! Щодня він перебував у світі руйнування, злоби та ненависті — щоночі він творив світ любові, дружби та поваги… Повага! У багатьох представниках людського роду його самобутнє єство пробуджувало саме такі почуття — це було вкрай незручно для його родичів, які безперестанно не тільки вважали його невиправним дурнем, а й, що важливо, безперервно іменували його таким. Хіба міг він у цьому житті та в цьому світі сподіватися на їхню допомогу? Ні, бо ця ціна цієї допомоги була для нього, воістину, непосильна — йому слід було б заплатити за неї ціною своєї власної свободи! Але хіба йому було мало обмежень? Нерідко йому забороняли читати ті самі книги, до яких він виявляв, і справді, непідробний інтерес — йому забороняли читати ті самі книги, які найбільш безпосереднім чином суперечили вельми деспотичній позиції глави вищезгаданого роду: якщо ж Вільяму Артурзу все-таки вдавалося їх прочитати, усі ті думки, які ті книги містили, неодмінно іменувалися його родичами незбагненною дурістю — ще більше його родичі лютували тоді, коли він ці книги купував. Якщо ж він і наважився читати книги, то, в їхньому розумінні, він повинен був читати тільки “потрібні” книги — це було необхідно для того, щоб стати “потрібною” людиною. Але “потрібною” для кого і для чого? “Потрібною” для керівника роду і, що важливо, для цілей керівника роду — хіба важко керувати тією самою людиною, пізнання якої в певній, строго окресленій, галузі інформації значно нижчі, ніж у суб’єкта того панування? Безумовно, що ні! У тій галузі інформації він був непереможний — саме тому він бажав заманити туди свою, заздалегідь визначену, жертву. Замість свавільно обраних його серцем і розумом трактатів Руссо, Мандевіля, Ламерті, Маблі та Гоббса, йому прагнули насильно прищепити схильність до творів Дюма, Жуля Верна, Вальтера Скотта, Джеймса Купера і Томаса Майн Ріда — ні, низка останніх аж ніяк не була для його чуйного розуму марною, але, необхідно визнати, що вона істотно сповільнювала стрімкий розвиток Вільяма Артурза: тільки через те, що ті небезцікаві творіння цих найвеличніших людей були небайдужі його родичам, він найщирішим чином їх зненавидів — такі твори могли його захопити і розважити, але вони нездатні були надати розуму його відповіді на ті самі питання, які його так не приховуючи цікавили… на ті самі питання, вимовляти вголос які він, перебуваючи в товаристві своїх родичів, не мав жодного права. Вони мали намір якнайшвидше зламати його літературні смаки, а відповідно і його думки — вони, через своє божевілля, іменували все те, що він не тільки читав, а й, що важливо, вивчав, не більш і не менш, як нісенітницею, абсурдом і дурницею. Він же мовчки і поступово продовжував осягати вельми своєрідну сутність того світобудови, а також цього буття — Вільям Артурз чудово розумів, що саме ці, важко засвоювані, трактати зможуть сформувати з “хаотичної сукупності атомів”, як він себе іменував, вельми упорядковану і розсудливу особистість, а відповідно і дозволять стати тією самою людиною, про знайомство з якою, безумовно, по закінченні чималої кількості років, будуть з невимовними гордощами, як про щось велике, згадувати нині отруйно зневажаючі його всілякі представники людського роду. Саме так, свідомо, навмисно відмовившись від можливих майбутніх благ, а відповідно і позбувшись їх, він став вигнанцем для своєї сім’ї — трохи пізніше, повільно відтворюючи у своїй свідомості всі ті спогади, які найбільш безпосереднім чином були пов’язані зі всілякими труднощами та перешкодами цього життя, а також, що важливо, майстерно препаруючи ці спогади, що цілком складаються з незліченної кількості фактів, подібно до того, як плід граната складається з подібної ж кількості маленьких частинок, він вельми розважливо поклав більшість із них на ту саму, незвичайно високу і, що важливо, надзвичайно глибоку полицю своєї колосальної шафи-свідомості, яка позначалася, здавалося б, пересічним словом “Досвід”.