РОЗДІЛ 1. ОЧІКУВАННЯ ЗАГИБЕЛІ

1 лютого 1814 року.

Через своє походження Муціо П’єрі був італійцем — його винятково небезталанна сутність була природним творінням того самого роду, який кількома десятиліттями раніше зазнав надзвичайно безжальних переслідувань і утисків з боку незвичайно потайних, але від того аж ніяк не безликих, італійських збирачів податків: і що ж тому послужило причиною? У невимовно вишуканому будинку Філіберто П’єрі, у будинку батька батька або, якщо завгодно, діда Муціо П’єрі, були знайдені деякі заборонені, заборонені законодавством відповідного часу, фоліанти — зберігання подібного роду книг у ті часи здатне було знищити цілий, незалежно від походження його, рід. Але чи зберігалися, чи перебували вищезгаданого роду книги в тому будинку, у будинку Філіберто П’єрі? Вельми ймовірно, що ні — Філіберто П’єрі був найзавзятішим і, що важливо, безперервно красномовним про це, противником нині пануючого в Італії уряду, а тому чи дивовижний той самий факт, що в будинку того вельможі знайшлися ті самі фоліанти, яких у цьому місці ніколи не було і близько? Як би там не було, для того, щоб зберегти своє життя, а також життя свого роду, Філіберто П’єрі змушений був втекти з Італії — але куди ж? Його вибір був такою ж мірою божевільним, якою мірою були божевільні і його політичні погляди — так думала будь-яка розсудлива, але аж ніяк не мудра і не освічена, людина. Відтепер справжнім місцем перебування раніше згаданої гілки роду П’єрі стало генерал-капітанство Філіппіни — саме тут надзвичайно довгі гілки волелюбного дерева П’єрі утворили свій новий цвіт. Подібно до гілок сімейного дерева П’єрі, невпинний час також не перебував на одному місці — минуло чимало десятиліть: в Італії змінився уряд, заборонені книги тепер були включені до низки дозволених, однак рід П’єрі так і не знайшов свого прощення. То чи через зберігання заборонених книг змушений був тікати з меж Італії рід Філіберто П’єрі — того самого італійця, чиє ім’я, в той час, блискавично обросло вічнозеленим мохом не найприємнішої якості чуток?

Але досить про предтеч! Муціо П’єрі був значно більшим, ніж його кровні предтечі — завдяки їхньому досвіду він навчився мовчати: саме це мовчання, саме ця здатність не висловлювати всі наявні в його розумі думки вголос і пробудила в його єстві незвичайно вправно приховані вселикою природою виняткові таланти його — на відміну від свого батька, він анітрохи, воістину, анітрохи не цікавився наявним станом речей на сучасній політичній карті світу. У цьому житті у нього була тільки одна пристрасть — ім’ям цієї пристрасті було, здавалося б, нічим і ніяк не примітне слово “живопис”. “Для того, щоб управляти Європою — потрібен розум, для того ж, щоб управляти Азією — потрібна сила!” — говорив його батько в ту саму годину, коли Муціо П’єрі мовчки творив виняткові за своєю чарівністю пейзажі. “Архітектура Риму — це повсякденна праця людини протягом 27 століть!” — вимовляв його батько тоді, коли Муціо П’єрі мовчазно відтворював на білоликій матерії архітектуру величнішу, ніж архітектура згадана: архітектуру, чиїм творцем, з дня створення світу, була природа! “Рим — це не тільки Театро Арджентіна, а й Мамертинська в’язниця!” — повторювали вуста його батька в ті самі миті, коли він мовчки вивчав всілякої природи тварин і птахів. “Довіряй своїм очам!” — щодня говорив йому Джованні П’єрі. “Не вір очам! Очі здатні бачити тільки обмежене — свідомості ж підвладне бачити необмежене!” — щоночі повторював собі Муціо П’єрі. “Яка ціна твоїх картин?” — часто з презирством питав Муціо П’єрі його батько. “Будь-яке число — це обмеження, а досконалості — даності природи — непритаманні будь-які обмеження!” — завжди з простодушністю відповідав Джованні П’єрі його син. Так, із самого дитинства він поступово, емпіричним шляхом, бо теоретичний шлях був для нього, через відповідне навколишнє середовище, закритий, осягав наступну, вельми цікаву, максиму — спілкування не з найкращими людьми здатне дарувати найкращий досвід.

Таким був Муціо П’єрі — той самий Муціо П’єрі, який у ті миті, перебуваючи серед винятково малахітової рослинності, з невимовним натхненням безперервно творив: саме таким чином, за допомогою творчості, за допомогою живопису, він здобував у тому підмісячному світі найякіснішу освіту — в його розумі в ці миті було стільки ж ідей, скільки ж у ці миті існувало і зірок у безодні Чумацького Шляху. Зробивши кілька, здавалося б, незначних рухів, які вмить створили незвичайно чарівні квіти, він відчув самого невимовного властивості радість — він усвідомив свою силу, свою велич, свою могутність: у ці миті він був для свого творіння — картини “Мандрівники, переслідувані смертю” — Всевишнім, Богом, Яхве. Більш пильно поглянувши на щойно створені його пензлем блакитноокі квіти, він негайно дійшов висновку, що в цьому світі здатні існувати навіть такі рослини, чиє листя буває значно привабливішим, ніж їхні суцвіття. “Які ж вони чудові!” — голосно промовив у своїй свідомості Муціо П’єрі й одразу ж створив біля щойно явлених його очам блакитнооких квітів таку ж кількість подібного роду рослин, якою кількістю представників людського роду наповнений будь-який католицький собор у ту чи іншу неділю. Ще кілька майстерних рухів пензля, і перед його очима виникли три мандрівники. Але хто ж, хто ж послужив прообразом для кожного з цих мандрівників? Можливо, його друзі? У Муціо П’єрі не було друзів — він чудово почувався в абсолютній самотності. Можливо, його вороги? У Муціо П’єрі не було ворогів — це було одним із, безумовно, позитивних для нього, наслідків його перебування на самоті. Ні! Цими мандрівниками були Філіберто П’єрі, Джованні П’єрі та Муціо П’єрі — кожен із них був одягнений у відповідне вбрання свого століття: кожен із них був приречений на загибель, втім, як і той самий час, у якому кожен із них мешкав. “Час, як і вода, здатний обглодати в цьому світі все — все, без найменшого винятку!..” — раптом пронеслися в розумі Муціо П’єрі вищезгадані слова.