Музична вічність

Місто повільно огорнула ніч. Високо в небі яскраво світив Місяць, а поруч мерехтіли зорі. Люди давно полягали спати.

Не спала лише одна жінка. Звали її Юлітта Крук. 

Через два тижні їй мало виповнитися тридцять три роки. Понад усе вона мріяла назбирати гроші на поїздку до Львова, де були поховані її батьки. 

Юлітта важко зітхнула й відійшла від вікна. Сльози повільно котилися по її щоках. 

Сівши на диван, вона обхопила себе руками й тихо прошепотіла:

— Я дуже хочу відчути себе вільною.

Через п'ятнадцять хвилин Юлітта вже була на вулиці. Годинник показував двадцять хвилин на першу ночі. 

Раптом тишу розірвав звук двигуна. До неї наближалася темна постать на байку. 

Заглушивши мотор, незнайомець зліз із нього й підійшов до Юлітти. 

— Привіт, красуне, — промовив він, дивлячись на неї крізь темні окуляри. — Не хочеш покататися? 

— Із задоволенням, — відповіла вона, одягаючи шолом.

— Тоді вперед за пригодами, — озвався незнайомець, сідаючи на байк. 

Мотор одразу заревів, і вони помчали нічним містом. 

Вперше у своєму житті Юлітта почувалася по-справжньому щасливою. Місяць продовжував освітлювати їм шлях. 

Раптом він зупинився й заглушив мотор. 

— Приїхали, — коротко озвався він до Юлітти. Вона мовчки злізла з байка й зняла шолом. 

Навколо не було ні душі. Лише тиша, що огортала все навколо дивним теплом. 

— Куди ми приїхали? — запитала Юлітта, сідаючи на стару колоду. 

— Туди, де можна бути собою, — спокійно відповів незнайомець, збираючи сухі гілки для багаття. 

— Я вже забула, як це — бути собою, — зітхнула вона, поглянувши на небо. 

Розпаливши багаття, він сів навпроти неї й тихо промовив:

— Юлітто, ти не забула. Ти просто занадто довго виживаєш. 

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — запитала Юлітта, уважно поглянувши на нього. 

— Я багато чого знаю, — спокійно відповів він, закурюючи цигарку. 

Після цього між ними запала тиша, яку порушував лише тріск багаття. 

— У тебе є ім'я? — несподівано запитала вона, гріючи руки біля вогню. 

Незнайомець трохи помовчав, а потім тихо відповів: 

— Колись мене звали Юра Клен. 

Згодом він підвівся й запитав: 

— Юлітто, можна запросити тебе на танець? 

— Але ж тут немає музики, — промовила вона, встаючи. 

Він клацнув пальцями, і за мить залунала дивна мелодія. 

Вони кружляли навколо багаття. Полум'я відкидало на їхні обличчя золотаві відблиски, а нічна мелодія ніби існувала лише для них двох. 

Несподівано все зникло. Юлітта розплющила очі й побачила, що знаходиться вдома. 

,,Невже це був лише сон?''— подумала вона. 

За вікном починало світати. 

Вийшовши згодом на вулицю, Юлітта на мить завмерла. Біля тротуару стояв... той самий байк. Підійшовши ближче, вона помітила на ньому складений аркуш паперу. 

Розгорнувши його, прочитала: 

,,Юлітто. Дякую за чудову ніч. Твоя мрія ще здійсниться. ''