Мертвий космос

— Ти не втечеш, Міасе!

Я біг довгим коридором. У повній тиші кожен крок віддавався відлунням. Швидше! Я мав встигнути, ще трохи! Захекавшись, запізно помітив кабель, що лежав на підлозі. І, зачепившись, упав, боляче вдарившись підборіддям об металеву поверхню. До затуманеної свідомості почали доходити важкі кроки.

— Ага! Я говорив! Іди сюди, шаку!

Коли міцні руки схопили мене за плечі, піднімаючи, спробував вирватися, закричавши:

— Ні!!!

Я вскочив, важко дихаючи, і заозирався навколо. Сусідів по кімнаті не було, але відчувалося, що щось не так — навколо панувала неприродна, мертва тиша. Не було чутно навіть звичного гомону екіпажу. А гул вентиляції став ледь помітним, що тільки підсилювало гнітючу атмосферу. Погляд зупинився на моєму скафі: високотехнологічне спорядження для роботи у відкритому космосі стояло на підзарядці. Я провів поглядом по знайомих лініях композитної броні. Глибока борозна на лівому наплічнику — пам’ять про обвал у поясі астероїдів — нагадувала, що ця «технологічна шкіра» надійніша за мою власну. Серце одразу почало заспокоюватися. Цей скаф не раз рятував мені життя, і я дорожив ним понад усе на світі.

Поруч стояло ще одне спорядження, але спрощеної моделі, і я здивувався, що господар залишив його тут. Зазвичай ми, інженери, не знімали скафів постійно, за винятком сну, адже будь-якої миті могла статися аварія, особливо на такому старому кораблі.

Перевіривши пошту, я не побачив жодних термінових повідомлень. Але чому так тихо? Залізши у скаф, почув знайоме шипіння герметизації та тихий гул внутрішніх систем. Тепер я був у безпеці... принаймні так мені хотілося думати.

Погляд зачепився за дзеркало навпроти. Крізь тріснутий пластик на мене дивився типовий шакрін: високий, сухорлявий, вкритий густою жовтою шерстю. Великі очі відбивали тьмяне світло аварійних панелей, а довгі вуха зараз щільно притислися до голови. Я відчував, як довгий хвіст нервово смикнувся в скафі, видаючи мою нервозність. Я інженер, а не боєць, і зовсім не звик до таких тривожних ситуацій.

Наступним кроком підключився до камер. Відчуття тривоги тільки посилилося: частина корабля спорожніла, не було видно жодного техніка, які мали марудно відновлювати стародавній дредноут. Хоча це могло пояснюватися тим, що інші шакріни під керівництвом Дітора перебували в іншій частині дредноута, ближче до двигунів. Але схожа ситуація була скрізь, лише на ангарних палубах відбувався якийсь рух. Придивившись, я із жахом побачив, як збожеволілий натовп в'яже групу вчених, яка навіть не встигла вийти з човна.

Блимнуло світло і зображення на екрані на мить пішло цифровими "брижами", а потім — темрява. Через секунду запустилося резервне живлення. Я спробував вийти на зв'язок з координатором, але натрапив на повну тишу. І також зник будь-який доступ до систем корабля, ніби хтось відключив центральний контур керування. Оскільки була гравітація та кисень — реактори не пошкоджені, мабуть, стався збій. Зважившись, я попрямував до найближчого вузла комунікації, випускаючи вперед дрона-розвідника. Може, там знайду відповіді? І попри свій страх перед боями, я вперше пошкодував, що не маю при собі зброї, а тільки атомний різак на поясі.

Першим прокладав дорогу дрон: металева сфера з великим сенсором ігнорувала темряву, транслюючи маршрут до сусіднього відсіку. Я йшов позаду, обережно тримаючись стіни, і час від часу вдивлявся у зображення, що передавав робот. Так, шакріни непогано бачили в пітьмі на декілька метрів вперед, але за роки роботи я зрозумів: не можна повністю покладатися на власні чуття.

Короткий шлях у п’ятдесят метрів здався в сотні разів довшим, ніж був насправді. Тиша неймовірно тиснула на нерви. А страх, що не відпустив після жахливого сну, нікуди не зник. Здавалося, з темряви будь-якої миті на мене щось вистрибне і затягне у безвість.

Нарешті я досяг цілі — вузла зв'язку. Тільки… де інші робітники?

Дрон завмер біля входу, очікуючи, поки я відчиню двері. Не залишалося нічого іншого, як прикласти долоню до сенсора. Що за?!

Завмерши на порозі, я розглядав понівечену станцію. Її розтерзали. Наче хтось кігтями і зубами виривав обладнання, розкидавши повсюди погнутий метал і шматки дротів. Оскільки я не міг приєднатися до мережі, сумнівів не було: на кожному вузлі зараз схожа ситуація, але перевірити все ж варто було.

Завмерши на порозі, я розглядав понівечену станцію. Її розтерзали. Наче хтось кігтями й зубами виривав обладнання, розкидавши повсюди погнутий метал і шматки дротів. Оскільки я не міг приєднатися до мережі, сумнівів не було: на кожному вузлі зараз схожа ситуація, але перевірити все ж варто було.

Пославши дрона далі коридором, я задумливо втупився у схему корабля, через що затримався, і розвідник відлетів задалеко. Раптовий сигнал відволік мене від карти — на екрані з’явився силует одноплемінника. Радість від зустрічі з живою душею, що нахлинула за першу годину блукань, швидко випарувалася. Він стояв нерухомо. Погляд зачепився за химерність фігури: хвороблива худорба та неприродно подовжені руки. Коли дрон наблизився, тварюка швидко кинулася на робота, розриваючи метал на шматки. Я зупинився як укопаний, йти назустріч різко розхотілося. Хвіст дрібно затремтів, а шерсть на загривку встала дибки від жаху.

Почувся далекий хрип, що луною відбився від стін коридору. Я завмер, намагаючись не дихати. Невдовзі пролунав ще один хрип, але значно ближче. Цей звук пройшов крізь кожну клітинку тіла, наповнюючи ще більшим жахом. І саме тоді залишки розуму покинули мене — я кинувся тікати. Хвилини злилися в один хаотичний біг повз порожні каюти та розгалуження коридорів. Зупинився я лиш тоді, коли легені почали горіти. Розум трохи прояснився. Поблизу нікого не було, і я стояв у пустому коридорі дредноута. Присівши, намагався вгамувати паніку. В голові билася лише одна думка — рятувальні капсули. Швидко розгорнувши мапу та визначивши потрібну точку, виставив маршрут і…