1

Він стояв біля вікна своєї невеликої майстерні й мовчки дивився на дощ. Колись він носив форму спецпідрозділу, виконував накази, про які не писали в новинах, і повертався з місій, про існування яких не знали навіть найрідніші. Тепер усе це залишилося в минулому.

Три роки тому його підрозділ потрапив у засідку.

Хтось передав ворогу маршрут, коди зв'язку й час операції. З дванадцяти бійців вижили лише двоє. Максим став одним із них.

Другий зник безвісти.

Офіційне розслідування швидко закрили. Винних не знайшли. А тим, хто ставив забагато запитань, радили мовчати.

Максим звільнився зі служби.

Він більше не хотів воювати.

Двері майстерні тихо відчинилися.

— Ти знову не вдома, — пролунав знайомий жіночий голос.

Максим озирнувся й усміхнувся.

Анна.

Єдина людина, яка змогла повернути його до життя.

Вона підійшла ближче, зняла мокрий капюшон і простягнула паперовий пакет.

— Купила твої улюблені пиріжки. Якщо ще трохи працюватимеш без відпочинку, доведеться силоміць забирати тебе додому.

— Ще десять хвилин, — усміхнувся Максим.

— Ти завжди так кажеш.

Вона легко вдарила його кулаком у плече.

На мить здалося, що війни ніколи не було.

Що всі жахи залишилися позаду.

Максим вимкнув світло в майстерні, зачинив двері, і вони разом рушили до автомобіля.

Вулиця була майже порожньою.

Лише чорний позашляховик стояв за кілька десятків метрів.

— Дивно... — тихо сказав Максим.

— Що?

— Ця машина тут уже вдруге за тиждень.

Анна озирнулася.

— Думаєш, це збіг?

Максим нічого не відповів.

Він звик довіряти інстинктам.

І зараз вони кричали про небезпеку.

Він непомітно прискорив крок.

До автомобіля залишалося метрів двадцять.

Раптом двигун позашляховика заревів.

Фари спалахнули.

Дверцята одночасно відчинилися.

На асфальт вистрибнули четверо чоловіків у темному одязі.

Усі були в масках.

— Лягай! — крикнув Максим.

Перший нападник уже піднімав автомат.

Черга прошила повітря.

Скло сусідньої будівлі вибухнуло тисячами уламків.

Максим різко штовхнув Анну за бетонну колону й сам кинувся вперед.

Перший удар.

Лікоть у шию.

Другий.

Коліно в живіт.

Автомат упав на землю.

Максим підхопив зброю ще до того, як противник встиг зрозуміти, що сталося.

Постріл.

Ще один.

Двоє нападників сховалися за автомобілем.

— Він озброєний!

— Забирайте дівчину!

Ці слова прозвучали голосніше за постріли.

Максим різко обернувся.

Двоє людей уже тягнули Анну до мікроавтобуса, який непомітно під'їхав із сусідньої вулиці.

— Максим!

Її крик пролунав крізь дощ.

Максим кинувся вперед.

Один із нападників відкрив вогонь.

Кулі вибивали шматки бетону просто перед ним.

Він пірнув за старий контейнер, дочекався короткої паузи й різко вискочив збоку.

Два точні постріли.

Один нападник упав.

Другий сховався.

Максим уже майже дістався до мікроавтобуса.

Раптом...

Сильний удар по голові.

Світ навколо похитнувся.

Він впав на коліно.

Перед очима все попливло.

Крізь шум дощу він почув, як зачинилися дверцята.

Двигун заревів.

Мікроавтобус зірвався з місця.

— Ні...

Максим піднявся, незважаючи на біль.

Він вибіг просто на дорогу.

Автомобіль уже зникав за поворотом.

У темряві блиснули лише червоні стоп-сигнали.

І вони розчинилися в нічному дощі.

Максим важко дихав.

Кров стікала по щоці.

Його руки тремтіли не від страху.

Від люті.

Він повільно підняв із землі чорний металевий жетон, який випав із кишені одного з нападників.

На ньому був вигравіруваний дивний символ — вовча голова в колі.

Максим застиг.

Він уже бачив цей знак.

Три роки тому.

У день, коли загинув його загін.

Минуле щойно повернулося.

І цього разу воно прийшло по нього. :::writing

У наступній частині розділу Максим почне власне розслідування, а читач дізнається, хто стоїть за символом вовчої голови.